Алла Козовіта
Про
Каїна
О Каїне, та що ж
ти наробив?
Ти, Каїне,
братів своїх побив.
А вас та сама
мати народила,
З любов’ю всіх
плекала і ростила,
А знала б що
такий зросте упир,
Була б
маленьким в купелі втопила.
Блюзнір.
Брати твої
хотіли в світі жити,
Їм Бог снаги, здоров’я
,віку дав,
Трудитись мамі
і дітей ростити ,
В любові й
праці Господа хвалити ,
Ти ж, Каїне життя їх обірвав,
Ти ж різав
голови, знущався і стріляв,
Як
звір.
«Прости
їм,Отче, бо не відають, що творять»,-
Ісус за ворогів
колись просив.
Не відають
кати, яке принесли горе,
Як кровоточить
серце матерів.
Люд плакав, як
лишивши справи земні,
Небесна сотня
відлітала в рай
А матері, батьки
і наречені,
Їх проводжаючи,
тримались не за стремена -
Трималися за
домовини край…
Де ж, Каїне, тепер
тобі сховатись?
І де на відкуп
взять тобі гроша,
Коло ти
відчуваєш, як у п’ятах
Тремтить твоя дрібненька
заяча душа?
О, Каїне, як
сядеш ти до столу,
Як будеш жерти,
жити з срібних поставців,
Коли на кожному
плоді земному
Відсвічується
кров твоїх братів?
Як будеш спати,
кате, від сьогодні -
Пухове
лігвисько тобі буде тверде,
Коли щоночі
зійде з Неба Сотня,
І в душу каїнську
дивитися буде ?
Як, Каїне, ти
слухатимеш пісню,
Коли помежи музики і слів
Ти будеш чути
голосіння матерів?
Хоч будеш каятись,
та буде пізно!
І не уникнеш ти
людської кари,
Знайдуть усюди й за пролиту кров
Народний суд пішле тебе на нари,
Іди, нечистий, звідки і прийшов!
Будеш сидіти до
скончення віку .
І тріскать
баланду, аби не схуд,
Лиш пам’ятай, моральний
ти каліко,
Що за земним прийде
і Божий суд!
Про господарів і щурів.
На благодатній,
лагідній землі
Господар добрий
жив в однім селі,
Трудився, з
сусідами мирився,
Міцне мав
обійстя, хатину,
Велику мав і
щиру він родину,
Жив, працював і
Господу молився,
Щоправда, поряд був сусід,
Облесно говорив, казав, що
«старший брат»,
Але в душі бажав сусідові
лиш смерти,
Останню хтів сорочку з
«брата» здерти ,
І в межу заоратися був рад.
І ось в того
господаря в дворі
А він, поблажливий
та добродушний -
« Щось лазить
попід ноги там, пищить -
Нехай собі -
колись шугну щурячу тушу,
Чи мишоловку
насторожу вмить,
А як
докучать,то кота запущу».
Щурі розплодились, розбудували
нори,
Добрались до стодоли і комори,
І ну добро господаря трощить,
А що не з’їли –у нору тащить,
І кожен мав тих нір, що не
злічить.
Попробивали
ходи до сусіда,
І там в тепленькі
кубла залягли,
Туди також
тягнули, що могли,
Сусід же тішився, їм гладив черевце,
Частенько
частував їх сиром.
Хай шкодять
«братові» - йому на руку це.
Задумався господар : «Що
це сталось?
Щось кінці з кінцями
звести не має сил:
Загиджене подвір’я, хата захиталась,
Вже з хати пропадають
образи».
Він щиро
трудиться і для родини дбає,
Працює сам, і
діти, і батьки,
Але на хліб
рахує копійки,
А як на ліки – вже
не вистачає.
Вже й молодь в найми до сусідів подалась,
Цвіт нації – комусь сказати сором:
Покинувши свій край, свій
Божий храм,
За мізер служать грошовим
мішкам,
І миють задниці чужим сеньйорам…
Він до комори, в
клуню - «… ой, біда,
Сплюндроване
добро, пусті комори,
Отруйна у
криниці вже вода,
Лиш золотом
блищать щурячі нори».
Еге! Господар враз прозрів,
Зібрав до купи разом всю
громаду,
Шатнувсь по обійстю, щоб дати
раду…
Ой гвалт! А там вже не щурі -
Найбільший щур
сидить на троні «у законі»
Керує, взявши в
лапи патерицю,
Спроквола, не
ховаючись, щуриці
Нанизують
брильянти на хвости ,
В Сірка
позичили очей, вже деякі підкуплені коти,
Від жиру
показились щуренята,
Під лапою кудлатою у тата
Безкарно б’ють,
гризуть людських дітей!
Не буде так! Взяла
громада в руки вила,
Щурам хвости жирнющі
прищемила,
І заметались в страху пацюки !
Забігали, гублячи
екскременти
Щурячі «прокурори» й
«президенти»,
Почали пакуватись в
літаки.
Рвонули до
сусіда, що є сили,
Але не вийшло –
люди не пустили,
Та і сусід вже
їх зовсім не хоче -
Кому така
потрібна потороча?
Найстарший щур, напудивши
в штани,
Зібравши біля себе
гурт шпани,
Забився у найглибшу нору швидко,
О, Господи, дивитися
і соромно, і гидко!
А ті, дрібні, що
не втекли з двора,
Все валять на
найстаршого щура.
На свого
покровителя і тата,
Мовляв «не пацюки ми, янголята…»
Тоді народ узяв
до рук лопати,
І розкопав
пацючі гнізда ті,
А там – і
унітази золоті,
Не лиш начиння,
посуд і тази:
«Дивіться! Онде
наші образи,
Музейні цінності,
що їх народ надбав віками,
Ось де народні
гроші і добро,
Покрадене в
громади пацюками!
Пора це все
народу повернути
Злодійств щурячих
не простити, не забути,
А за дітей поранених і вбитих -
Хай світ
засудить пацюків неситих!
Тепер, позбувшись
лютої потвори,
Забудьмо
ворожнечу,бійки, чвари,
Не роздираймо
рідну хату на шматки
Щоб нас не
подолали пацюки !»
Роботи ж є
тепер у нас багато:
З руйнації країну
піднімати,
Розумне
керівництво обирати,
Щоб жив народ в
достатку і добрі,
Щоб діти
батьків дім не руйнували,
Щоб нас народи
світу поважали,
Ми маєм жити,
Бога шанувати,
Любитися та дуже пильнувати ,
Щоб не пролізли
знов до нас щурі!
Уляна
Пущак