ПАМ'ЯТЬ

20 листопада відбулося чергове засідання членів  УТОСу . Тематика   виступів постійних доповідачів – працівників центральної бібліотеки  була присвячена  річниці Голодомору.

Бібліографи центральної бібліотеки  провели інформаційно-пізнавальну годину «Свічка пам'яті » . Було розкрито тему голодомору в творчості українських письменників : Василя Барки «Жовтий князь», Уласа Самчука « Марія», Катерини Мотрич « Молитва за убієнних голодом» та інш.

 



Вкотре з трепетом для присутніх було продекламовано  тематичну  поезію . Саме голодомору  присвячено бувальщину «Подушка»  Алли Козовіти  - члена поетичного об’єднання   «Мелодія слова», що діє при ЦРБ.

Подушка    /Бувальщина/

Прокинулась удосвіта - захлипало маленьке ,

Просило циці , взяла до грудей.

А що ж воно там висмокче,бідненьке.

Сама ж уже не їла третій день.

Дивилась на прозорі ніжки ,  ручки , -

З очей запалених сльозинки не дістать –

«Нащо родила я тебе?На муки ?

Он двійко старших ще ,голодні сплять».

Їм  розломила твердую цілушку ,

Злизаза з пальців крихти , а тоді

Найменшому на личко кинула подушку –

Хай краще задихнеться , при біді.

«Прийду , вночі в садочку закопаю ,

Хай Бог приймає душечку святу.

Вже скоро й так від голоду сконає –

Несилша вже глядіть на муку ту».

Тай потягнулась на колгоспне поле ,

Хоча й не було сил іти туди ,

Та мусіла , бо там в обід давали

Шматочок хліба й миску баланди .

Хто пив її , а хто зливав у збанок .

Окрайчик – в  пазуху , до висохлих грудей ,

Бо день мине , а завтра буде ранок ,

І треба ж чимось закропить дітей .

Не йшла до гурту тітонька Килина ,

Лиш сльози капотіли на рядки…

І раптом : «Боже ж мій ! Та що ж я наробила .

Сапа важка упала в буряки .

Мов птиця ,  до селе вона летіла ,

Де й сили узялись в хвилину ту !

І на весь світ , нещасна голосила:

«Рятуй його, о Господи,рятуй!

Пречиста Діво, Матінко Господня,

Синочкові моєму поможи !

Воно ж слабеньке,змучене,голодне

Мене …мене прокляту,  накажи !»

Задихана, страшна, влетіла в хату,

Важку подушку – в кут,аж загуло!

Дитя розплющило блакитні оченята ,

І рученьки до мами простягло…

Взяла до серця тільце невагоме,

Від слабкості  стояти не могла ,

І не могла промовити ні слова,

Лиш вдячні очі в небо підвела…

А потім були радощі й печалі-

Життя іде вперед, а не назад.

Мов сиві коні, над селом промчали

С тих пір вже років,може ,з тридесят.

Летіли в вирій гуси з України,

І скинули додолу кілька пер,

А на подвір»я тітоньки Килини

Ступив стрункий, блакитноокий офіцер.

Біжить навстріч сестра , і старший братик

Найменшого здалека пізнає.

Обнялися. «А як там наша мати ?»

«Уже давно з постелі не встає.

Не хоче ні обіду, ні вечері,

На тонко уже ниточку пряде,

Лишень щохвилі погляда на двері,

Либонь, тебе, мізинчика ,ще жде».

А в хаті в матері низенькії одвірки,

Високий в хаті в матері поріг.

Щоб не забулися вклонитись дітки.

Коли додому повертаються з доріг.

«Як довго я тебе чекала,  сину,

Уже зітліло серце від розлук»

Сину, як в дитинстві ,ставши на коліна,

Чолом припав до материних рук.

В вікно постукала старенька грушка,

Осінній вітер нахилив рогіз.

Лежала в головах у матері подушка,

Що вицвіла від виплаканих сліз…