ЛІТЕРАТУРНА ІНФОРМИНА
Вільям Шекспір - геній століть
23 квітня традиційно вважають днем народження видатного драматурга та поета англійського Відродження Вільяма Шекспіра (хоча точна дата його з’яви на світ достеменно невідома). Біографи надають їй особливого символізму ще й тому, що саме в цей день 1616 року Шекспір пішов із життя.
Понад 4 сотні літ відділяє нас від того часу, коли жив і творив геніальний письменник, та його твори і досі значимі й актуальні у всьому світі. Кажуть, що вони найбільш цитовані в англійській мові, і за популярністю поступаються лише цитатам із Біблії. Чого лишень варта символічна повторюваність фрази: “To be or not to be (Бути чи не бути?)”
Народився Вільям Шекспір в багатодітній сім’ї. Окрім нього у батьків було ще семеро дітей. Та це не завадило Вільяму здобути класичну середню освіту з посиленим вивченням латинської й грецької мови. Однак, коли йому виповнилося п’ятнадцять, батько розорився, тож хлопець змушений був самостійно заробляти собі на життя. Зрештою став доволі таки заможною людиною. Проживав (уже з власною дружиною та дітьми) у найбільшому в Стретфорді - на - Ейвоні будинку. Отримував чималі гонорари за свої п’єси. До того ж, був блискучим бізнесменом, співвласником театральної компанії.
Постать Шекспіра, його геніальні «Ромео і Джульєтта», «Король лір», «Гамлет» та «Отелло»; неймовірні ліричні сонети та інші твори – обрамлені ореолом загадковості й таємничості.
Річ в тім, що про життя Шекспіра збереглося дуже мало відомостей. А серед дослідників його творчості, ще й досі багато таких, що приписують його твори зовсім іншій людині, а то й групі людей. Мовляв, Вільям був недостатньо освіченим, володів незначним словниковим запасом ( натомість лексичний словник, підписаний його іменем, налічує 29 тисяч різноманітних слів ).
Окрім того, прихильники так званого «антистратфордіанського» напрямку вивчення Шекспіра, ( що заперечує весь його канон ) запевняють, що фактично нема жодної книги, яка б належала правдивому перу Шекспіра із Стратфорда. До того ж, вони стверджують, що ще за життя Вільяма та невдовзі після його смерті, ніхто не згадував про нього в контексті поета чи драматурга.
Слід зазначити, що на всі такі й подібні аргументи представники протилежного «стратфордіанського» шекспірознавства наводять свої контраргументи, які демонструють виключну приналежність саме Вільяму Шекспіру усіх його унікальних творів.
Втім, не так важливо, на наш погляд, говорити нині про усі ті домисли й містифікації «Шекспірівського канону». Важливіше усвідомити вагому цінність мистецької спадщини класика англійської літератури. Тож, ким би насправді не був Вільям Шекспір – легендою чи феноменом, хто б не ховався під цим ім’ям, слід віддати належну честь та шану його генію. Адже шекспірівські твори, написані ще в давноминулу епоху, і нині залишаються гостроактуальними в будь - якому суспільстві. Вони не лише дарують читачам всього світу надзвичайну естетичну насолоду; а й змушують замислитися над споконвічними проблемами буття, здійнятися над буденністю й стати причетними до чогось значно вищого, трансцендентного. Вони збагачують інтелектуально, зміцнюють духовно. Вони животворять та надихають.
Тому нині, вшановуючи пам’ять Вільяма Шекспіра, пропонуємо вашій увазі один із його промовистих сонетів (у перекладі Дмитра Павличка). Злободенність порушених у ньому проблем чотирьохсотлітньої минувшини вражає сьогодні і нас, українців XXI сторіччя. Протест проти несправедливості, знецінення споконвічних моральних принципів та норм, запекла боротьба добра та зла, правди та кривди, честі та ганьби – все це нестерпний біль нашого сьогодення. Та, попри все, мусимо жити, аби не залишати рідних на самотині!
Бібліографічний книголенд "Біль обернений у слово" /Чорнобиль в художній літературі/
Весь світ пам’ятає із болем у серці одну з найбільших екологічних катастроф – аварію на Чорнобильській АЕС.
Весь світ пам’ятає із болем у серці одну з найбільших екологічних катастроф – аварію на Чорнобильській АЕС.
Своєрідними літописцями Чорнобильської трагедії стали українські письменники. Художні видання про катастрофу наповнені переживаннями та тужливими спогадами. ЖМПБ підготувала віртуальний бібліографічний книголенд «Біль обернений у слово», який по-різному повертає читача у квітень 1986 року.
Віртуальний бібліографічний огляд " Я написав все, що мав написати" до 95-річниці від дня народження Р. Іваничука
Роман Іваничук, безсумнівно один із тих, кого варто читати і ким варто пишатися. Упродовж майже пів століття творчої діяльності Романа Іваничука вийшло близько шістдесяти книг, читаючи які можна мандрувати часом і простором, відкриваючи для себе незвідані сторінки української історії.
Сьогодні, 27 травня, історичному романісту, громадському діячу, одному з організаторів Товариства української мови імені Тараса Шевченка та Народного руху України, виповнилось б 95 років. Аби вшанувати пам’ять визначної постаті варто згадати що і про що писав класик сучасної української літератури, переглядаючи віртуальний бібліографічний огляд « Я написав все, що мав написати».
Віртуальна книжкова поличка за творчістю Г. Вдовиченко "Сенс життя у тому, щоб наповнити його сенсом"
Галина Вдовиченко популярна українська письменниця, яка дебютувала у великій літературі в 2008 році романом «Пів-яблука». Всі книги Галини Вдовиченко - яскравий приклад якісної літератури в мелодраматичному жанрі. Сюжети її творів розгортаються в українських містах і навколо знайомих багатьом читачам персонажів. Адже найчастіше головні герої книг цієї письменниці - звичайні люди, яких ми безліч разів зустрічали на вулиці, але при цьому трапляються з ними зовсім не звичайні події. Книги Галини Вдовиченко варто прочитати всім поціновувачам сучасної української літератури, визнані шанованими критиками і приголублені увагою читачів. ЖМПБ підготувала віртуальну книжкову полицю за творчістю Г.Вдовиченко «Сенс життя у тому, щоб наповнити його сенсом»
Літературна інформина
ПРОВІДНА ЗОРЯ УКРАЇНСТВА /Олена Пчілка /
Цьогоріч минає 175 літ з дня народження самобутньої та неповторної, твердої та послідовної, безкомпромісної та вольової й водночас вишуканої та яскравої Ольги Петрівни Косач, відомої в культурно – літературному просторі як Олена Пчілка.
Здебільше ми чули про неї як про авторку дитячої літератури чи матір геніальної Лесі Українки. Та широта й унікальність особистоті Ольги Косач – Драгоманової просто вражає: письменниця й перекладачка, громадська діячка та меценатка, етнографка та фольклористка. Перша жінка націоналістка, перша жінка журналістка, перша жінка видавчиня, перша жінка академчиня!
Сьогодні її світлинами, головно тією, де вона в традиційному волинському строї та автентичному намисті оздоблюють різного штибу виставки, інсталяції та перфоманси. Особливо, якщо там бракує впізнаваного національного чинника. Проте, Олені Пчілці досі не відведено належного їй феноменального статусу в історії української культури, хоч про це свідчать промовисті факти її біографії.
Уродженка Гадяча, що на Полтавщині (17 (29) червня 1849 р.), вона всотувала в себе всю велич та славу української історії. Походячи з шляхетного роду Драгоманових, свідомо й віддано підтримувала генетичний код українства. Будучи ще юнкою, Ольга клятвенно присягнула на вірність українському народові.
Початкову освіту здобула вдома. Мати, Єлизавета Драгоманова, співала їй українських пісень, закохувала в народну обрядовість. Батько ж, Петро Драгоманов, привчав до «книжної науки». Тож, національна свідомість і любов до всього українського у неї – від батьків. Ось як згадує про цей період сама Ольга Петрівна: «Жили ми в дуже близькім оточенні нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усим тим зливалося й наше життя…».
Вихована в таких традиціях Ольга Петрівна пізніше плекатиме в такому ж дусі і своїх дітей.
З дванадцятирічного віку дівчинка п’ять років навчалася у Київському пансіоні шляхетних дівчат. Серед основних предметів, додатково студіювала природознавство й фізику, історію, німецьку та французьку мови, літературу. До слова, саме під час цього навчання фактично відбувся літературний дебют майбутньої Олени Пчілки. Гумористичне оповідання про пригоди панночки та її капелюха сімнадцятирічна Ольга Драгоманова написала, виконуючи домашнє завдання з німецької мови. Тоді його навіть опублікували в німецькомовному журналі.
Закінчивши навчання в пансіонаті, Ольга потрапляє до Києва в середовище тогочасної наукової й творчої інтелігенції. Красива розумна панночка, з вишуканими аристократичними манерами, одразу ж привертає до себе увагу. Вносить свою лепту в розвиток української культури, перекладаючи на українську твори зарубіжних класиків. Невдовзі ( у 90 – х роках) з ініціативи Олени Пчілки утворюється літературне товариство «Плеяда молодих українських літераторів».
У колі молодих громадівців знаходить свою долю – Петра Косача. Влітку 1868 переїздить з ним на Волинь, де починає пристрасно займатися етнографією, зосібно збирає зразки народних вишитих взорів. Будучи від природи надто спостережливою, володіючи систематичним концептуальним мисленням, Ольга Петрівна виконала ґрунтовну наукову роботу, що 1876 року вилилися в книжку “Український орнамент”. Тогочасні вчені, українські і європейські, високо оцінили її працю.
Олена Пчілка не лише науково досліджувала питання вишитих орнаментів, а й на практиці, у житті, носила вишукані вишиванки, з’являлася в них на людях, публічних заходах, що в той час вважалося своєрідним викликом; зрештою так, як і спілкування українською.
Доволі промовистим був той факт, коли на великому святі відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві 1903 року, на яке з’їхалися свідомі українці з усієї України, Олена Петрівна, всупереч забороні влади, виголосила промову українською мовою. Чим з одного боку обурила тогочасну верхівку, а з другого викликала неймовірне захоплення земляків.
Олена Пчілка була справжньою націоналісткою – послідовною й непримиренною. Дмитро Донцов справедливо вважав її світлим винятком серед інших тогочасних інтелігентів, при цьому зауважував: «…була ця постать трохи осторонь від нашого суспільства. А головно її вдача – безкомпромісна, міліарна, горда…».
Сергій Єфремов стверджував, що саме Олена Пчілка вперше «категорично й рубом» поставила українське питання, даючи на нього теоретичну й практичну відповідь своїми працями.
Серед кращих її творів – «Товаришки» (1887), «Світло добра і любови» (1888), «Солов’їний спів» (1889), «За правдою» (1889), «Півтора оселедця» (1908). З ними пов’язують внесення в українську літературу нового типу жінок: вольових, сміливих, героїчних дівчат-патріоток («Юдіта», «Козачка Олена», «Діброва»).
Загалом її твори з одного боку надто космополітичні, бо пропагують універсальні цінності, а з іншого – виразно національні, ба навіть етнографічні, бо містять величезну кількість питомо українських топосів: народні звичаї та обряди, страви тодішньої селянської кухні, дитячі забавки, устрій та чисельність родини тощо.
Педагогічні ідеали у творчості О. Пчілки домінують над ідеалами художніми. Письменниця не ставила собі за мету творити шедеври мистецтва, вона часто нехтувала стилістикою, технікою віршування, але дуже пильно стежила за духовними канонами, впроваджуючи в освіту почуття національної свідомості, етнографічної приналежності, патріотичної гідності та честі. Тому педагогічні принципи Олени Пчілки, що закладені у її творах, досі залишаються актуальними.
Коли розпочалися арешти української інтелігенції, приїздили і по неї, але вона в той час уже була прикута до ліжка.
Померла Олена Пчілка 4 жовтня 1930 року.
За своє життя вона встигла так багато: і в літературі, і в культурі, і в громадському житті, що цим по праву можна захоплюватися. ЇЇ вольова позиція щодо захисту всього українського, непохитна стійкість та безпринциповість, зробили з неї не солодкаву, гнучку Пчілку, а ту Пчілку, якій меду не подавай, а лиш перцю. ( в доброму розумінні сеї сентенції). Їй не могли пробачити її безкомпромісності у всьому, що стосувалося України. Звинувачували в крайньому націоналізмі, антисемітизмі, навісили ярлик буржуазно-ліберальної письменниці. І це за те, що любила свою землю, свій народ, що ніколи не зрікалася цієї любові.
Сьогодні про Олену Петрівну Косач - Драгоманову починають говорити у феміністичному й націотворчому тематичному ракурсі.
Не важливо з якого вулика: літературного, наукового, педагогічного чи національного – принесла Олена Пчілка більше пилку, значно важливіше, що той пилок сприяв побудові міцних сот національного самовиховання і самопорятунку. І з тих сот й по нині вилітають працьовиті молоді бджоли.
Віртуальний книжковий огляд творчого доробку Ігоря Калинця "Життя як порив і посвята"
Ігор Калинець – насамперед великий український поет ХХ століття, дисидент, поет-шістдесятників, політв’язень, активний громадський діяч в утвердженні національної ідеї. Це поет від Бога і патріот від народу.
Поезія Ігоря Калинця надзвичайно яскрава і самобутня. У ній пульсує і промениться національний дух, вона випоєна живлющими соками рідної землі. Душа просто не може залишатися байдужою, коли до неї торкаються вірші цього поета. У них — пам'ять нашої історії та роду, українська духовна спадщина. Для більш повного пізнання поетичного здобутку пропонуємо вашій увазі віртуальний книжковий огляд творчого доробку Ігоря Калинця « Життя як порив і посвята»
Нам потрібний Калинець, який ніколи не зрадив, ні себе,ні Україну,ні творчість, ні чин.
Літературна інформина
УСЛАВЛЕНИЙ СПІВЕЦЬ ЛАУРИ (Франческо Петрарка)
Його називають батьком гуманізму, світочем літературного світу Італії. Вважають великим знавцем античної культури, засновником класичної філології, відтак ˗˗ першим у світовій історії професійним письменником. Натомість сам він вважав себе громадянином не лише Італії, а й цілого світу. Зазначав, що ніколи не був прив’язаний до певного часу, що міг би жити в будь – якому столітті.
Франческо Петрарка ˗ знакова постать світової літератури. Той чоловік, якому вдалося у померку середньовіччя розвести багаття сокровенного земного почуття.
20 липня 2024 року минає 720 літ з дня його народин у місті Ареццо, що поблизу Флоренції.
Народився в родині нотаріуса, який у 1302 році був разом з Данте вигнаний із Флоренції за приналежність до партії білих гвельфів. Згодом родина переїхала до міста Авіньон на півдні Франції, де в той час знаходилася резиденція папи.
Будучи ще п’ятирічним хлопчаком, Петрарка з великою цікавістю вивчав: риторику, логіку та граматику. Пізніше батько наполіг, аби син почав студіювати право спершу в Монпельє, потім у Болоньї. Однак Франческо не відчував до сеї науки такого потягу, як, приміром, до стародавньої літератури. Хлопець серйозно захоплювався поетами-класиками. Натомість обурений цим батько, навіть спалював примірники Цицерона , якого син називав отцем, та Вергілія, якого вважав своїм братом.
Саме в юнацькі роки відбувається становлення особистості Петрарки. Його волелюбність, вроджений задушевний спокій й водночас активна життєствердність породжує неабияке зацікавлення азами моральної філософії. Пробуджує жвавий інтерес до людини і навколишнього світу. Відтак класична стародавність у його руках стає бойовим знаряддям ренесансного гуманізму.
Знаковою й водночас надто дискусійною для дослідників життєтворчості Петрарки вважається дата 6 квітня 1327 року, коли молодий Франческо зустрів у авіньйонській церкві свою Лауру, жінку, нерозділена любов до якої впродовж сорока років була оспівана у численних сонетах, канцонах, секстинах, баладах та мадригалах. Одні вважають її реальною особою, інші ж ˗ просто вигадкою. Та все ж, навіть якщо це кохання Петрарка сам собі надумав та вигадав, воно неодмінно мало право на існування, принаймні як джерело натхнення його надзвичайно чуттєвих ліричних віршів.
Загалом творчість Франческо Петрарки поділяють на дві абсолютно різні частини. Перша ˗ це його надзвичайно щирі інтимні італійські ліричні вірші, що принесли йому всесвітню славу поета. А друга ˗ так звана латино мовна творчість, куди входять дві автобіографії: «Epistola ad posteros» (Листи до потомства) і «De contemptu mundi» (Про презирство світу)
та 4 етичні трактати («De remediis utriusque fortunae», «De vita solitaria», «De otio religioso» й «De vera sapientia»), що мають велике літературно - історичне значення.
Серед основних творіх двох періодів можна виокремити:
книгу віршів «Канцоньєре» («Книга пісень», 1327—1374), поеми «Африка» (1339—1342), «Буколіки» (1346—1357); прозові трактати «Про усамітнене життя (1346—1366), «Про дозвілля ченця» (1347).
Слід зазначити, що 1341 року, у Римі Франческо Петрарка був увінчаний лавровим вінком. Він був першим з часів античного Риму, хто удостоївся такої честі. І не дивно. Адже його твори вражають своєю споконвічною актуальністю, сталою морально - етичною позицією. Він не лише взірцевий лірик, співець кохання, а й великий поет – патріот, чиї слова й по нині звучать як бойові гасла:
Підніме цнота зброю
Проти недолі у короткім герці,
Бо мужність із снагою
Іще не вмерли в італійськім серці.
Помер славетний італієць 19 липня 1374 року в Аркуї (поблизу Падови, яке нині названо на його честь Аркуа-Петрарка), де і був похований.
Відомо, що він заповів свою бібліотеку рукописів місту Венеція, ці рукописи стали важливою часткою бібліотеки Св. Марка у Венеції (Biblioteca Nazionale Marciana).#
Літературна інформина
ЛЮБКО ДЕРЕШ – КУЛЬТОВИЙ АВТОР СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
10 серпня виповнюється 40 років Любомиру Андрійовичу Дерешу, відомому сучасному письменнику, якого сьогодні уже називають класиком.
Уродженець Пустомит, що на Львівщині, на початку двохтисячних стрімко ввірвався у світ української літератури.
Закінчивши у 2001 р. Львівський фізико – математичний ліцей, дебютував славнозвісним романом «Культ», на якому виросло вже не одне покоління молоді. І, мабуть, не лише української, адже, відзначений низкою схвальних відгуків, цей твір був перекладений і французькою, і німецькою, і польською та італійською мовами.
Навчаючись у Львівському національному університеті ім. І.Франка за спеціальністю «Облік і аудит», Л. Дереш видав ще три своїх романи «Поклоніння ящірці» (2002), «Архе» (2004), «Намір!» (2006).
У 2007 р. виходить у світ його книга «Трохи пітьми», за мотивами якої у 2021 р. почали знімати повнометражний фільм (але війна внесла свої корективи).
Праці Любка Дереша були доволі популярними, викликали жваве обговорення в засобах масової інформації, отримували безліч схвальних рецензій, здобували призові місця в престижних літературних конкурсах; та, попри це, після яскравого тріумфу в літературній творчості, Любко відходить від неї. Сам письменник, згадуючи той період ( в окремих інтерв’ю), по -філософськи оцінює його. Запевняючи, що та літературна пауза була йому просто необхідна для того, аби подолати так звану творчу кризу, аби переосмислити себе у літературі, прийняти світоглядні зміни та віднайти нові сенси.
У той період, з 2007р по 2011р., Любко продовжував здобувати знання та набувати нового досвіду у Київському «Університеті Ефективного Розвитку», спеціалізуючись на організації та розробці психотехнічних процедур та психотехнік. Він проводить відповідні техніки та семінари, бере участь в інноваційних науково-дослідних програмах, провадить інструкторську діяльність під час різноманітних мистецьких фестивалів та форумів.
Відтак, у 2012 р. Дереш повертається в літературний світ і презентує свою нову книгу «Голова Якова».
Відтепер він вирішує повністю присвятити себе літературній діяльності. Тож протягом наступних років створює так званий «синайський цикл», до якого ввійшли три книжки: книжка повістей «Миротворець» (2013), роман «Остання любов Асури Махараджа» (2013) та збірка оповідань «Пісні про любов і вічність» (2014). Перші дві, до слова, були внесені до довгого списку конкурсу «Книжка року» Бі-Бі-Сі.
Крайні його романи – «Спустошення» (2017) і «Там, де вітер» (2021). В них простежується абсолютно новий погляд на літературу.
Любко Дереш пише про покоління вільнодумних, незнайомих з радянською епохою людей. Він порушує споконвічні світоглядні проблеми сенсу людського життя, його глибинної метафізики, надважливість особистісного розвитку та самопізнання. Його твори пронизані темами людських вартостей, вони про деградацію міжособистісних стосунків, занепад етичних знань, містифікацію сучасності.
Сьогодні Любко Дереш – активний культурний та громадський діяч.
Він – і прозаїк, і есеїст, і сценарист, і розробник інноваційних підходів у творчості, і лектор та куратор. В рамках окремих письменницьких курсів навчає молодих авторів . Ділиться власним досвідом. І продовжує писати сам. Так, у «Видавництві Анетти Антоненко» готується до друку нова книга Любка Дереша: роман про блекаут «Погляд медузи. Маленька книга пітьми.».
Сподіваємося вона принесе автору заслужену славу та визнання, що надихне його на подальші творчі звершення, чого йому щиро зичимо!
Віртуальний бібліографічно-книжковий життєпис "Не забуваю людей, які мене читатимуть" (до 100-річчя від дня народження П. Загребельного)
25 серпня 2024 року українська спільнота відсвяткувала 100-річчя Павла Архиповича Загребельного, класика української літератури, твори якого видаються великими тиражами. Його називають Нестором - літописцем ХХ століття, адже романи Загребельного – це своєрідний літопис української історії від сивої давнини Київської Русі до першого десятиліття незалежності України. Талановитий український письменник Павло Архипович Загребельний понад чверть віку веде діалог зі своїми сучасниками – діалог повчальний, дотепний і цікавий... Прилучитися до мудрості його художнього слова і справа честі для нас.
Жидачівська міська публічна бібліотека підготувала віртуальний бібліографічно-книжковий життєпис «Не забуваю людей, які мене читатимуть»
Бібліографічно-книжковий ланч " Ловець миттєвостей життя" / до 65-річчя від дня народження Мирослава Дочинця/
Дочинець Мирослав – безсумнівно, великий український автор, якого знають і шанують далеко за межами нашої держави. Книги Мирослава Дочинця пронизані щирістю від початку до кінця. Автор пише твори у філософсько-психологічному напрямку, які будуть завжди актуальними. Сюжети творів Мирослава Дочинця не просто сюжети - це ціле життя. Також в його роботах чітко відстежуться щирість та доброта. Власне, за таке вміння, автора часто номінують в різних номінаціях. Автор дуже гарно вчить нас правильним речам через свою творчість.
Саме кожному із нас потрібно долучитися до мудрості його художнього слова, а саме Жидачівська міська публічна бібліотека підготувала для вас бібліографічно-книжковий ланч «Ловець миттєвостей життя» до 65-річчя від дня народження М. Дочинця.
Віртуальний книголенд "Я весь серед своїх героїв" / до 160-річчя від дня народження М. Коцюбинського /
«Михайлу Коцюбинському належить одне з найпочесніших місць: після Шевченка, поруч з Іваном Франком, Лесею Українкою, Стефаником – щодо краси й глибини своїх творів іншого письменника такого ми не знайдемо»
Павло Тичина
17 вересня виповнюється 160 років від дня народження українського письменника, ім’я якого було зорею першої величини – Михайла Коцюбинського. Його творчість – явище неординарне, цікаве та яскраве.
Письменник уміло розкривав психологію своїх героїв, створював пейзажі з соціально-психологічним забарвленням. Він глибоко знав і вивчав життя, був кровно пов’язаний з народом, самовіддано йому служив.
На вшанування пам’яті видатного українського письменника та громадського діяча Жидачівська МПБ підготувала віртуальний книголенд «Я весь серед своїх героїв» .
Літературна відеоінформина "Краса інтимної лірики Дмитра Павличка" /до 95-річчя від дня народження/
Віртуальний книголенд за творчістю Василя Скуратівського «Не можна розвиватися без власного коріння»
Серед вітчизняних етнографів Василь Скуратівський був і залишається постаттю першорядною. Його книжки не губляться в морі українського народознавства, що розлилося в країні останніми роками, бо він писав і збирав матеріали до цих книжок все своє життя.
Багатогранність інтересів вченого була дивовижною — це історія, етнографія, народознавство, фольклористика, літературознавство, мистецтвознавство, державознавство, превентивна діяльність тощо.
Його книжки завжди знаходили (й знаходитимуть!) вдячних поціновувачів, бо вони – унікальні: художні і, водночас, наукові, теплі і душевні. До вашої уваги віртуальний книголенд за творчістю Василя Скуратівського «Не можна розвиватися без власного коріння»
Літературна інформина " Самобутність прозопису Марії Матіос"
САМОБУТНІСТЬ ПРОЗОПИСУ МАРІЇ МАТІОС
«Письменник нікому нічого не зобов’язаний,
окрім свого сумління» Марія Матіос
19 грудня 1959 року в с. Розтоки Путильського району Чернівецької області народилася одна із найвпливовіших та найхаризматичніших українських письменниць сучасності Марія Василівна Матіос.
Одні називають її другою Лесею Українкою, інші – Стефаником у спідниці, хтось гранд - дамою укрсучліту, а хтось і чортиком з - під табакерки. Та безперечним є факт того, що Марія Матіос – це унікальний голос в сучасному літературному просторі, голос, якому довіряють! А ще їй довіряють, як жінці, як предковічній берегині всього вкраїнського, яка, попри численні можливості виїхати з України з початку повномасштабної, все-таки залишилася на своїй землі, серед своїх людей. Залишилася, бо, мабуть, уже просто не може діяти інакше, бо добре усвідомлює відповідальність своєї місії, про яку мовила в одному з інтерв’ю: «…бути однією цеглиною опори опору і віри своїх співвітчизників».
Тому - то її люблять, її читають, її цінують та поважають. Вистави за мотивами її романів збирають аншлаги; а під час літературних фестивалів самій пані Марії доводиться годинами роздавати автографи.
Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, що працювала бібліотекаркою та журналісткою, увійшла в літературний процес спершу як поетка ( збірки – «З трави і листя» (1983), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «На Миколая» (1995)). Відтак перейшла на малі, а згодом й великі прозові форми, дебютувавши 1992 року оповіданням «Юр’яна і Довгопол» у журналі «Київ».
Найвідоміші її твори: "Нація" (2001), "Бульварний роман" (2003), "Солодка Даруся" (2004), "Щоденник страченої" (2005, 2007), "Містер і місіс Ю в країні укрів" (2006), "Майже ніколи не навпаки" (2007), "Москалиця. Мама Мариця — дружина Христофора Колумба" (2008), "Кулінарні фіґлі" (2009), "Вирвані сторінки з автобіографії" (2010), "Армагедон уже відбувся" (2011), " Черевички Божої матері" (2013), "Букова земля" (2019), "Мами́" (2023).
Прозопис Марії Матіос – це, направду, унікальне й самобутнє явище. В ньому чітко простежуються такі базові теми становлення української ідентичності як: складність історичного минулого народу, драматичність його сьогодення й просвіток майбутнього.
З одного боку твори авторки – національно - патріотичні, порушують проблеми етносної свідомості, історичної пам’яті. Та з іншого, вони – виразно людиноцентричні й тісно пов’язані із загальнолюдською проблематикою. Як зазначала сама письменниця в одній із медійних бесід:
"У мене багато книжок, вони всі різні, але їх об’єднує те, що я люблю історію в людині й людину в історії. Мене цікавить, як людина поводить себе у пастці, як обирає свою дорогу, цікавить мотивація вчинків, поведінки".
Окрім цього чільну роль у своїй прозовій творчості Марія Матіос відводить жінці, жінці, у всіх її людських проявах. Звідси і – певна феміністична спрямованість її творів. Письменниця належить до покоління вісімдесятників, тому загартована протидією агоністичній патріархальній системі. За утвердження української національної ідеї її творчість високо оцінюють у парадигмі естафетної спадковості Ольги Кобилянської та Ірини Вільде.
Отримуючи 2005 року значущу відзнаку – Національну Шевченківську премію, Марія Матіос насамперед кланялась своїй «солодкій Буковині»:
Щоденна пісня і великодня молитво моя, Буковино…
Вечірня туго і передсмертна сльозо моя, Буковино…
Обідрана мамо і шлюбна жоно моя, Буковино…
Зомліла квітко і дитино невинна моя, Буковино…
Буковино! Маю честь твою чесну горбату землю
І за золото трьох Америк не віддати в нечисті руки.
(«Ода Буковині»)
Марії Матіос притаманний особливий стиль мовлення, що відзначається розмаїттям лексики: від класично – літературної, книжної, до автентично – діалектної, фольклорно – просторічної. Завдяки цьому її твори помітно вирізняються й запам’ятовуються. Вони безперечно впливають на формування національної свідомості.
Один із життєвих принципів талановитої письменниці такий (за її ж словами ):«Якщо не можеш зробити багато добра, зроби стільки, скільки зможеш». І вона його робить, робить словом, і ділом, завше і повсякчас.
Не просто пише книги, які діють на читача, як гойний лік (сьогодні Марію Матіос читають військові у шпиталях та в окопах); а ще й волонтерить, морально підтримує поранених та родичів загиблих воїнів, співдіє у пошуку зниклих та полонених.
Незабаром поціновувачі феноменальної письменниці матимуть нагоду читати нову книгу Марії Матіос «Жінці можна довіряти» — це роман про тотальне цензурування будь якої сфери життя (70 – 90 рр ХХ ст.), про підступи та шантаж КГБ, про зраду і підступ, про теперішнє й минуле.
Сьогодні Марії Василівній – 65. Сердечно вітаємо невтомну ювілярку, уклінно дякуємо за її творчість, що возвеличує, і зичимо міцності й витривалості, снаги та сили на подальші шедевральні звершення.
Віртуальний бібліографічний огляд " Живе той, хто не живе для себе, хто для інших виборює життя" - /до 90-річчя від дня народження В. Симоненка/
Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці. Вірші його актуальні і сучасні до сьогодні.
Василь Андрійович Симоненко – поет трагічної долі, чий бунтарський дух і любов до Батьківщини зробили його безсмертним, попри короткий життєвий шлях.
Космічно обдарована людина, немає літературного жанру, в якому він не творив би: вірші, проза, байки, казки, сатиричні та гумористичні вірші, епіграми, пародії.
До вашої уваги віртуальний бібліографічний огляд « Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя», який познайомить детальніше із творчістю поета.
Віртуальне бібліографічне ревю "Улас Самчук - гомер ХХ сторіччя"
Уласа Самчука називають одним із найвидатніших письменників сучасності, українським Гомером XX століття. У своїх романах, повістях, оповіданнях, нарисах він глибоко зобразив багатогранну українську національну історію, створивши першокласні зразки високохудожньої прози.
Час змінився на краще і сьогодні ім'я Уласа Самчука стоїть на першому місці.
Письменницька доля його склалася так, що не в Україні, а за її межами відбувалося становлення Уласа Олексійовича як письменника. Більш детально познайомить із творчістю У.Самчука віртуальне бібліографічне ревю «Улас Самчук – Гомер ХХ сторіччя».
Віртуальний бібліографічний книголенд " Гуртуймося у ріднім слові" Мова визначає не лише національний характер людини, але й є своєрідним генетичним кодом зв’язку поколінь. Мова під час війни стала зброєю.
Сьогодні ми маємо чудову нагоду освідчитись у любові до рідної української мови і вкотре належно вшанувати її. Бо українська – це мова свободи й волі, могутня зброя українського народу в боротьбі за нашу незалежність і Перемогу.
Книги про рідні мову – українську презентує віртуальний бібліографічний книголенд « Гуртуймося у рідному слові».
КАНОНІЗАЦІЯ ПОСТАТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В СУЧАСНОМУ ЛІТЕРАТУРНО – КУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ
25 лютого 2025 року минає 154 роки з дня народження Лариси Петрівни Косач, знаменної Лесі Українки.
Жидачівська міська публічна бібліотека підготувала з цієї нагоди концептуальний лікнеп ( на основі маловідомих фактів біографії письменниці) для пізнання її життєтворчості.
Леся Українка була не лише найвідомішою жінкою – письменницею, а й глибоко освіченною інтелектуалкою, громадською діячкою, перекладачкою, публіцисткою, знавчинею світової літератури. При цьому, зауважте, офіційно вона не навчалася ні в школах, ні в університетах. Освіту здобувала вдома, під пильним наглядом матері Олени Пчілки. Великий вплив на формування світогляду Лесі Українки мав і її дядько, так званий духовий батько ( за визначенням Ірини Фаріон) видатний український історик, філософ – Михайло Драгоманов.
Що ми знаємо про постать Лесі Українки?
Для більшості із нас це талановита хвороблива письменниця XIX ст., яка ще зі шкільної лави запам’яталася промовистими рядками програмного «Contra spem spero»:
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать…
Окрім того, багатьом її образ співзвучний із вольовою, сповненою жаги життя дівчинкою, яка «малою була горда і, щоб не плакати сміялась…». Іншим вона асоціюється із міфологічним образом чарівної Мавки із «Лісової пісні».
Ідеологічна радянська система провадила спотворену комуністичну пропаганду поверхневого сприйняття творчості Лесі Українки. Завдяки цьому, як гостро зазначає дослідниця та письменниця Оксана Забужко у книзі «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку» :
«…ми отримали дівчинку в національному костюмі, фотографію …на 200-гривневій купюрі… інфантилізований, такий хатній, домашній, злегка поблажливий, якийсь такий дитячий, навмисне одитинений імідж», акцентуючи, власне, на тому, що нині потрібно наново переосмислювати й відкривати для себе велич Лесі Українки.
Про свої непевні шкільні враження від вивчення творчості Лариси Косач пише тут і Святослав Шевчук:
«…7–8 клас – це такий вік, коли ще важко думати про глибинні екзистенційні теми. Мені дуже прикро, що саме в такому віці вперше доводиться з Лесею Українкою зустрічатися. Думаю, що та зустріч для мене була, можливо, невдалою. Чому? Ми читали про Українку, ми писали твори, ми змушені були читати «Лісову пісню». Але насправді ми не розуміли, що читаємо.»
Відтак, Блаженніший Святослав зізнається, що переосмислив для себе постать Лесі Українки у 1995 році, коли вже був молодим священником і освячував монумент «Будителям України» з трьома великими фігурами – Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Лесею Українкою у його рідному Стрию. Тоді він і зацікавився постаттю Лесі Українки більш глибоко й сенсово. А фактично через два десятиліття зрозумів, що має право по-богословськи інтерпретувати твори Лесі Українки й почав застосовувати методологію інтерпретації біблійних текстів, яку використовують в науці біблійного богослов’я, до творів Лесі Українки.
Доволі таки цікавими є погляди Святослава Шевчука на християнство Лесі Українки. Він стверджує, що письменниця дуже глибоко аналізує християнство його ідеї та дух християнської віри як феномен. А також – часом навіть гостро критикує історичні Церкви, які би мали бути носієм духу, втіленням тих принципів та ідей. На думку Баженнішого, для того, щоби істинно зрозуміти послання Лесі Українки сучасникам, потрібно послуговуватися працями так званих наукових провідників. Тому що дуже важливі деталі її образів для широкого загалу можуть бути недоступними. Леся Українка могла в одній фразі зачепити певні архетипи мислення людей свого часу – а в нас сьогодні такого типу образів мислення вже немає. Вона в певний момент апелює до певних загальноприйнятих архетипів розуміння загальнохристиянської поведінки – які сьогодні теж уже не існують.
І на щастя, таких провідників істинного розуміння творчості Лесі Українки сьогодні – достатньо. Як стверджує літературна критикиня та гендерна дослідниця – Віра Агеєва в одній із публічних лекцій в мережевому просторі: розмови про Лесю Українку сьогодні, це, насправді, розмови про сучасні культурні цінності, адже ця жінка фактично стала культурною героїнею XXI ст. При цьому професорка зазначає, що книжок з розряду науково – популярної літератури про Ларису Косач нині видано найбільше, не кажучи уже про спеціалізовані наукові дослідження. Окрім того з кожним роком в інформаційно – медійному просторі з’являється все більше цікавих фахових публікацій про Лесю Українку, її світоглядні переконання, персональні візії, жіночу позицію.
Також помітно, що, приміром, в тих же соціальних мережах, твори Лесі Українки переосмислюються й по – новому подаються. Особливої популярності набувають пісні, як окремих гуртів та виконавців, так і, згенеровані ШІ, на поетичні тексти Лариси Косач. До того ж, мерч української літератури, пов’язаний з ім’ям Лесі Українки нині продається найкраще. Сорочки, футболки, блузи із Лесиними віршованими цитатами, різноманітні аксесуари, значки, листівки, жіночі прикраси, на зразок тих, які носила Леся Українка, її унікальний автентичний стиль одягу, все це набуває особливої значущості та ваги у окремих промислових виробництвах.
Як зазначала літературознавиця Богдана Романцова у статті про Лесю Українку для сайту «Читомо» :
«Попри таку тотальну присутність Лесі Українки у нашому просторі, вона ніколи не перетворювалася на застиглу сакралізовану фігуру. Лесине життя, хвороби, любовні романи і, звісно, тексти, досліджують і вивчають, перепрочитують та інтерпретують, найчастіше крізь призму гендерних або постколоніальних студій. Леся близька нам, як старша талановита сестра, та й саме поняття сестринства у літературі для багатьох пов’язане з іменем Лесі Українки та її подруги письменниці Ольги Кобилянської. Все Лесине життя – це шляхетність чину, майстерність письма, а ще, коли вже говоримо про побутове, дуже вишуканий гардероб і модерний спосіб життя. Її образи аналізує сучасний глянець, на її честь називають публічні дискусії, модні бренди та навіть десерти в кав’ярнях. Вона не муза сильного письменника, а сама творчиня, не слабка хвора жінка, а, ймовірно, найсильніша драматургиня епохи модернізму. Так, не лише в Україні, а щонайменше в усій Європі.»
Все це, звісно ж, свідчить і про особливу канонізацію постатті Лесі Українки в сучасному літературно – культурному просторі України. Спонукає все більш заглиблюватися в істинні сенси її, зосібно, драматичних творів, шедевральними серед яких, на думку багатьох дослідників, залишаються:
«Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), Кассандра ( 1901 – 1907), Одержима (1901).
Цікаво, що окремі науковці припускають, що Леся Українка надто виснажувала себе розумовою працею під час ретельної підготовки та написання своїх, головно, драматичних творів. Сама ж Леся про роботу над “Лісовою піснею”, наприклад, говорила так: «Після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам'яті» А оскільки жінка і так від природи була дуже хворобливою, то такі надмірні розумові навантаження тим паче призводили до інформаційного та фізичного перенапруження, відтак – до виснаження і загальної перевтоми, проявами якої був головний біль, підвищена стомлюваність, нервозність, порушення сну, і, як наслідок, скорочення життя.
При цьому, варт наголосити про незламність духу і колосальну фізичну витривалість Лесі Українки. Як згадував у своїх спогадах професор Сапєжко, що лікував Ларису, проводячи їй вкрай болісні медичні маніпуляції, а саме уколи йодоформу в суглоб без анестезії: «При такій операції пацієнти – мужчини ведмедем ревуть, а тут тендітна жінка зціпила зуби і мовчить». Так і хочеться тут процитувати саму Лесю Українку:
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
Чи пісня й думка кволі?
Дух Лесі Українки, справді, був сильніший за тіло. За характером вона, на думку наукового співробітника музею Лесі Українки у Києві, Миколи Захарніва, була дуже схожа зі своїм братом Михайлом, який, як видатний науковець шукав поезію у науці, а Леся, натомість, завше відточувала науку у мистецтві. До того ж, вона ніколи не боялася змін, намагалася повсякчас внести щось нове в українську культуру. Ну і звісно ж, її особистісна вдача була непересічною. Уявити б лишень, наскільки відданою жінкою потрібно бути. аби безнадійно кохати С. Мержинського, який помирав від туберкульозу легень, кохати так, що, сидячи знесилено біля його ліжка, записувати надиктовані ним любовні листи до іншої жінки – Віри Крижанівської. Й при цьому ж благати її, аби та йому відповіла.
Мабуть, тому навколо постаті Лесі Українки постійно з’являються нові цікаві повідомлення і навіть легенди. То, на честь письменниці названо астероїд «2616 Леся»; то підтверджено гіпотезу, що герой «Лісової пісні» дядько Лев жив насправді; то ведуться дискусії з приводу того, що славнозвісний Музей – садиба у Колодяжному, не зовсім той будинок, де жили Косачі; то є легенда, що на території цієї садиби, заховано скарб…
І це природно, звісно ж, на думку дослідників, адже в цьому і проявляється суть своєрідної канонізації великих постатей. А Леся Українка, це без сумніву, велика постать, велика жінка, труну з тілом якої, до слова, на Байковому кладовищі несли шість жінок, виключно жінок! До чого ж промовистий факт, як знак шани до письменниці, яка завше буде взірцем для наслідування іншим жінкам! Тому то й, мабуть, так символічно, що саме сьогодні 25 лютого українкам пропонують відзначати День української жінки, свято, яке набуває особливої популярності в умовах формування власної національної ідентичності.
"Все, що душа довірила словам..." / Книголенд за творчістю С. Талан /
"Сучасна Шевченкіана" /віртуальний бібліографічний огля/
"Поетеса вогню і слова" /віртуальний книжковий ланч до 95-річчя від дня народження Л. Костенко/
" Дмитро Гнатюк - золотий баритон в історії української музичної культури" /інформина/
ДМИТРО ГНАТЮК – ЗОЛОТИЙ БАРИТОН В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Дмитро Гнатюк – легендарна особистість в історії українського музичного мистецтва. За значний внесок у розвиток національної культури він був нагороджений усіма можливими відзнаками, відтак – удостоєний найвищого звання – Герой України. Його знали та шанували як видатного оперного співака, народного артиста України, режисера, педагога, професора, академіка Національної академії мистецтв України.
Творча біографія Дмитра Михайловича – епохальна сторінка в історії українського вокального мистецтва другої половини ХХ ст. Вона є показовим взірцем гармонійного симбіозу непересічного таланту та невтомної, наполегливої праці.
Уродженець с. Мамаївки нині Кіцманського району Чернівецької області, він завжди наголошував на тому, що походить з Буковини, з неймовірного Карпатського краю, звідки черпав життєдайні сили.
Митрик (саме так називали Дмитра у рідному селі) ще з малечку мав сильний потяг до співу. Співав усюди, де ступала його нога: і у полі, і на пасовиську, і в прибудові біля стайні, і в школі, і у церковному хорі… Молодша сестра Дмитра Гнатюка, Минодора Михайлівна в одному з інтерв’ю «Молодому Буковинцю» згадувала: «Нас у сім’ї було шестеро дітей. Батько тримав ягнята та вівці, бо то треба було щось їсти. Дмитро завжди їх любив пасти. Це була дитина з великої букви. Чому? Бо ні одна дитина так важко не працювала, як він: і сапав, і полов грядки з ранку до ночі, і пас вівці… Він хотів співати! Знаєте, усе, що треба було пояснити, він то співав. Хотів їсти – взяв і співом про це нам розповідає. Рідко говорив, більше співав…» (https://molbuk.ua/.../88856-ridko-govoryv-bilshe-spivav...). А ще хлопчина дуже любив читати. Як не співав, то читав, - згадували родичі. Книжок, як таких багато не мав, тому перечитував «Кобзаря», приміром, по кілька разів.
Школу закінчив в умовах румунської окупації. Музичної грамоти навчав його місцевий священник. Додаткову середню освіту здобув у евакуації, у Свердловській області, де з 1944 р. був змушений працювати металургом. А, повернувшись у рідні Чернівці, після війни, став солістом Чернівецького театру. Відтак, поїхав до Києва, де його прийняли спершу до Київського оперного театру, а пізніше і до Київського театру опери і балету.
Чи міг б хтось подумати, що той босоногий сільський хлопчина, який щодуху наспівував собі щось в прибудові біля стайні, в майбутньому збиратиме тисячні зали, зриватиме бурхливі оплески й овації, що йому у всіх куточках України та й за кордоном вигукуватимуть: «Браво, Маестро!»
Натомість, зростаючи, Дмитро Гнатюк понад усе мріяв заспівати українську пісню, так, як ніхто! І йому це вдалося! Він став найвідомішим й водночас найшанованішим співаком навіть серед українців всього світу. Він володів бездоганним чистим і великим голосом, унікальною технікою вокалу, майстерною дикцією. Мав широкий жанрово-стильовий діапазон. Не лише українська, а й зарубіжна преса високо оцінювала його воістину божественний талант. Про нього писали:
“У пана Гнатюка голос один із тисячі. Голос великий, чистий, дуже багатий і тренований настільки, що будь–яка вокальна трудність здається йому легкою і природною, як розмова і ходіння. Співак може зробити свій голос великим і маленьким, сильним і слабким, похмурим і світлим, радісним” (Winnipeg Free Press, 20 жовтня 1962 року).
Незабутні: "Два кольори", "Рiдна мати моя", "Дивлюсь я на небо", "Нiч така місячна" з уст Дмитра Михайловича лунали і в Канаді, і в Японії, і в Африці. З приводу цього сам маестро говорив: « Я відвідав усі континенти. В Африці, наприклад, побував у 16-ти країнах. Окрім Єгипту, бував у Малі, Нігерії, Гвінеї, Гані… Такі поїздки неможливо забути. То є дуже тремтливе відчуття – бути за тисячі кілометрів від рідної Буковини і співати африканським племенам дорогі серцю українські пісні.» (З інтерв’ю Дмитра Гнатюка "МБ")
Дмитро Гнатюк записав понад 30 платівок. Був виконавцем понад 50 складних і великих ролей в оперних виставах. Зрежисерував відомі й улюблені для багатьох опери такі, як «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського та ін.
Він щиро любив Україну і все, що з нею зв’язане. Був одним із тих митців, які сміло демонстрували українську ідентичність ще в роки радянської системи, і не боявся цього! Він, справді, робив усе можливе для того, аби українська мова, українська пісня звучали на весь світ. Часто йому пропонували достойну і гідну працю закордоном, та він навідріз відмовлявся, бо, за його ж словами, просто не зміг би співати без України. Такою була його стала життєва позиція.
Йому не була байдужа доля рідної держави. Хотів бути корисним їй. Був народним депутатом України 3-го скликання, заступником голови Комітету ВР з питань культури та духовності. Брав активну участь у Помаранчевій революції.
Друзі та знайомі згадують пана Дмитра з особливою добродушністю. Він був чоловіком веселої вдачі, дуже простим і щирим, запам’ятався багатьом ще й як колекціонер українського живопису, який зумів зібрати ледь не найкращу в державі приватну колекцію наших класиків–живописців кінця ХІХ – початку ХХ століття.
В останні роки свого життя Дмитро Михайлович завідував кафедрою оперної підготовки Національної музичної академії України. Він дуже любив студентів, а ті натомість завжди стрічали його як живу легенду.
Його життєва доля почасти нагадувала ту ж таки оперу, з усіма її радісними й плачевними моментами, де її величність музика була головним персонажем.
У засвіти Дмитро Гнатюк відійшов 29 квітня 2016 року. Тоді відомий поет та драматург, державний діяч – Іван Драч публічно поділився своїми згорьованими враженнями, мовляв після цієї смерті «відвалилося пів материка української музичної культури».
Немає коментарів:
Дописати коментар