20 листопада відбулося чергове засідання членів УТОСу . Тематика виступів постійних доповідачів – працівників центральної
бібліотеки була присвячена річниці Голодомору.
Бібліографи центральної бібліотеки
провели інформаційно-пізнавальну годину «Свічка пам'яті » . Було
розкрито тему голодомору в творчості українських письменників : Василя Барки «Жовтий
князь», Уласа Самчука « Марія», Катерини Мотрич « Молитва за убієнних голодом» та
інш.
Вкотре з трепетом для присутніх було
продекламовано тематичну поезію . Саме голодомору присвячено бувальщину «Подушка» Алли Козовіти - члена поетичного об’єднання «Мелодія слова», що діє при ЦРБ.
Подушка /Бувальщина/
Прокинулась
удосвіта - захлипало маленьке ,
Просило
циці , взяла до грудей.
А
що ж воно там висмокче,бідненьке.
Сама
ж уже не їла третій день.
Дивилась
на прозорі ніжки , ручки , -
З
очей запалених сльозинки не дістать –
«Нащо
родила я тебе?На муки ?
Он
двійко старших ще ,голодні сплять».
Їм розломила твердую цілушку ,
Злизаза
з пальців крихти , а тоді
Найменшому
на личко кинула подушку –
Хай
краще задихнеться , при біді.
«Прийду
, вночі в садочку закопаю ,
Хай
Бог приймає душечку святу.
Вже
скоро й так від голоду сконає –
Несилша
вже глядіть на муку ту».
Тай
потягнулась на колгоспне поле ,
Хоча
й не було сил іти туди ,
Та
мусіла , бо там в обід давали
Шматочок
хліба й миску баланди .
Хто
пив її , а хто зливав у збанок .
Окрайчик
– в пазуху , до висохлих грудей ,
Бо
день мине , а завтра буде ранок ,
І
треба ж чимось закропить дітей .
Не
йшла до гурту тітонька Килина ,
Лиш
сльози капотіли на рядки…
І
раптом : «Боже ж мій ! Та що ж я наробила .
Сапа
важка упала в буряки .
Мов
птиця , до селе вона летіла ,
Де
й сили узялись в хвилину ту !
І
на весь світ , нещасна голосила:
«Рятуй
його, о Господи,рятуй!
Пречиста
Діво, Матінко Господня,
Синочкові
моєму поможи !
Воно
ж слабеньке,змучене,голодне
Мене
…мене прокляту, накажи !»
Задихана,
страшна, влетіла в хату,
Важку
подушку – в кут,аж загуло!
Дитя
розплющило блакитні оченята ,
І
рученьки до мами простягло…
Взяла
до серця тільце невагоме,
Від
слабкості стояти не могла ,
І
не могла промовити ні слова,
Лиш
вдячні очі в небо підвела…
А
потім були радощі й печалі-
Життя
іде вперед, а не назад.
Мов
сиві коні, над селом промчали
С
тих пір вже років,може ,з тридесят.
Летіли
в вирій гуси з України,
І
скинули додолу кілька пер,
А
на подвір»я тітоньки Килини
Ступив
стрункий, блакитноокий офіцер.
Біжить
навстріч сестра , і старший братик
Найменшого
здалека пізнає.
Обнялися.
«А як там наша мати ?»
«Уже
давно з постелі не встає.
Не
хоче ні обіду, ні вечері,
На
тонко уже ниточку пряде,
Лишень
щохвилі погляда на двері,
Либонь,
тебе, мізинчика ,ще жде».
А
в хаті в матері низенькії одвірки,
Високий
в хаті в матері поріг.
Щоб
не забулися вклонитись дітки.
Коли
додому повертаються з доріг.
«Як
довго я тебе чекала, сину,
Уже
зітліло серце від розлук»
Сину,
як в дитинстві ,ставши на коліна,
Чолом
припав до материних рук.
В
вікно постукала старенька грушка,
Осінній
вітер нахилив рогіз.
Лежала
в головах у матері подушка,
Що
вицвіла від виплаканих сліз…
