"ЇХ ІМЕНА ІЗ ПАМ'ЯТІ НЕ СТЕРТИ"

Чергове  засідання поетичної світлиці  «Мелодія слова» у  першу  неділю весни планувалось  присвятити темі духовності, прощення, вищості духу та безсмертю душі. Атмосфера сьогодення спонукає кожного говорити про події в Україні, про біль, тривогу, спонукає до спогадів, до світлої пам’яті.   

Кажуть, що коли  гримлять гармати – музи замовкають.                                   

        Ні,голос муз націлений в грядуще  
Гучить, як сурми честі і добра,                                            
На дужих крилах піднімає душі,                              
Щоби навік забулось нице –  «раб».

В залі  бібліотеки традиційно зібрались гуртківці,  число присутніх було доповнене  пересічними громадянами  міста  і  району, котрі відчувають свою дотичність до подій сьогодення.   Запалені свічки – шана  й пам'ять  про   героїв небесної  сотні,  відомих  і безіменних, тих, хто був  серед нас, жив , творив,  любив  життя та  Україну.

Присутні читали  свої вірші, ділились враженнями про пережите, висловлювали надію на  мирне розв'язання військового вторгнення і у  великому жалю одночасно висловлювали думку  про  незламність  українського духу .

                                                                                    Наталя Тріщ

Простора, багата, квітуча країна,
сильний, терплячий вкраїнський народ,
нерви, як струни, життя, як руїна,
доля нещасна. Різкий поворот......
Ми хочемо жити - не існувати,
ми - за майбутнє для наших дітей,
віра у серці, її не здолати,
ми - з перемогою в завтрашній день.
У серці держави прості мирні люди
підняли свій голос за власні права,
їх б'ють і стріляють, але не злякають,
бо дух у них сильний й надія жива.

Рабів до раю не пускають,

Вони потрібні на землі,

Їх у брехні й страху тримають,

Бо вигідні тупі, глухі, німі.

Ми не раби, ми хочем волі,

наш голос чує цілий світ

і пролились невинні краплі крові

вночі, і залишили болю слід.

Лютневий вітер шепотів весною,

вони єдналися й спішили на Майдан, 

всі молоді, так мріяли про волю       

для України.  І зостались там....         

Вони хотіли іншої країни,       

як не для себе - для своїх дітей,        

щоби квітучий сад, а не руїна,        

                                                  щоби надійним був прийдешній день.                                               

Вони про це хотіли заявити,

щоб їх почули влада, президент,
що вони хочуть в своїй хаті жити.
Та тільки мить - і все пропало вщент.
І їх косили, як колосся в серпні,
і кулі на замовлення були,
кому - у скроню, а кому - у серце,
і потекли струмочки крові, потекли.
Лютневий вітер шепотів весною
у той четвер кривавий і страшний,
їх близько сотні полягли за волю,
спочинок вічний в Києві знайшли.

Вічний спочинок у кривавий четвер знайшов і наш земляк, ходорівчанин  Роман Точин,  йому було тільки  43 роки….

Інший ходорівчанин  -  Іванко Гриців написав пісню посвяту Роману  Точину,   пісню  з  болю  і  звитяги  простому  мужчині та герою. Зараз ця пісня часто  лунає в ефірі львівського радіо FM.

         

Кожного торкнувся Майдан – хтось переживаючи плакав, а в когось сльози писали рядки.

 Свої  римовані роздуми, посвяти прочитали:
 Алла Козовіта,
 Уляна Пущак,
Софія Телішевська, 
Богдана Дереш, 
Марія Баран.
 Набатом – закликом  до честі  кожного  звучали роздуми Лідії Татчин.

ПОЕЗІЯ  наших гуртківців

 Алла  Козовіта

Про Каїна

О Каїне, та що ж ти наробив?

Ти, Каїне, братів своїх побив.

А вас та сама мати народила,

З любов’ю всіх плекала і ростила,

А знала б що такий зросте упир,

Була б маленьким в купелі втопила.

                                  Блюзнір.

Брати твої хотіли в світі жити,

Їм Бог снаги, здоров’я ,віку дав,

Трудитись мамі і дітей ростити ,

В любові й праці Господа хвалити ,

Ти ж, Каїне  життя їх обірвав,

Ти ж різав голови, знущався і стріляв,

                                   Як звір.

«Прости їм,Отче, бо не відають, що творять»,-

Ісус за ворогів колись просив.

Не відають кати, яке принесли горе,

Як кровоточить серце матерів.

Люд плакав, як лишивши справи земні,

Небесна сотня відлітала в рай

А матері, батьки і наречені,

Їх проводжаючи, тримались не за стремена -

Трималися за домовини край…

Де ж, Каїне, тепер тобі сховатись?

І де на відкуп взять тобі гроша,

Коло ти відчуваєш, як у п’ятах

Тремтить твоя дрібненька заяча душа?

О, Каїне, як сядеш ти до столу,

Як будеш жерти, жити з срібних поставців,

Коли на кожному плоді земному

Відсвічується кров твоїх братів?

Як будеш спати, кате, від сьогодні -

Пухове лігвисько тобі буде тверде,

Коли щоночі зійде з Неба Сотня,

І в душу каїнську дивитися буде ?

Як, Каїне, ти слухатимеш пісню,

Коли  помежи музики і слів

Ти будеш чути голосіння матерів?

Хоч будеш каятись, та буде пізно!

І не уникнеш ти людської кари,

Знайдуть усюди  й за пролиту кров

Народний суд  пішле тебе на нари,

Іди,  нечистий,  звідки і прийшов!

Будеш сидіти до скончення віку .

І тріскать баланду, аби не схуд,

Лиш пам’ятай, моральний ти каліко,

Що за земним прийде і Божий суд!

Про господарів і щурів.

На благодатній, лагідній землі

Господар добрий жив в однім селі,

Трудився, з сусідами мирився,

Міцне мав обійстя, хатину,

Велику мав і щиру він родину,

Жив, працював і Господу молився,

            Щоправда, поряд був сусід,

            Облесно говорив, казав, що «старший брат»,

            Але в душі бажав сусідові лиш смерти,

                  Останню хтів сорочку з «брата» здерти ,

                  І в межу заоратися був рад.

І ось в того господаря в дворі

Та й завелись щурі,

А він, поблажливий та добродушний -

« Щось лазить попід ноги там, пищить -

Нехай собі - колись шугну щурячу тушу,

Чи мишоловку насторожу вмить,

А як докучать,то кота запущу».

              Щурі розплодились, розбудували нори,

              Добрались  до стодоли і комори,

              І ну добро господаря трощить,

              А що не з’їли –у нору тащить,

              І кожен мав тих нір, що не злічить.

Попробивали ходи до сусіда,

І там в тепленькі кубла залягли,

Туди також тягнули, що могли,

Сусід  же тішився, їм гладив черевце,

Частенько частував їх сиром.

Хай шкодять «братові»  - йому на руку це.

               Задумався господар : «Що це сталось?

               Щось кінці з кінцями звести не має сил:

               Загиджене подвір’я,  хата захиталась,

               Вже з хати пропадають образи».

Він щиро трудиться  і для родини дбає,

Працює сам, і діти, і батьки,

Але на хліб рахує копійки,

А як на ліки – вже не вистачає.

                Вже й молодь в найми до сусідів подалась,

                Цвіт нації  – комусь сказати сором:

                        Покинувши свій край, свій Божий храм,

                За мізер служать грошовим мішкам,

                І миють задниці чужим сеньйорам…

Він до комори, в клуню - «… ой, біда,

Сплюндроване добро, пусті комори,

Отруйна у криниці вже вода,

Лиш золотом блищать щурячі нори».

                 Еге! Господар враз прозрів,

                 Зібрав до купи разом всю громаду,

                 Шатнувсь по обійстю, щоб дати раду…

                 Ой гвалт! А там вже не щурі -

                 Уже Наполеони і царі!

Найбільший щур сидить на троні «у законі»

Керує, взявши в лапи патерицю,

Спроквола, не ховаючись, щуриці

Нанизують брильянти на хвости ,

В Сірка позичили очей, вже деякі підкуплені коти,

Від жиру показились  щуренята,

Під  лапою кудлатою у тата

Безкарно б’ють, гризуть людських  дітей!

                  Не буде так! Взяла громада в руки вила,

                  Щурам хвости жирнющі прищемила,

                  І заметались  в страху пацюки !

                  Забігали, гублячи екскременти

                  Щурячі «прокурори» й «президенти»,

                  Почали пакуватись в літаки.

Рвонули до сусіда, що є сили,

Але не вийшло – люди не пустили,

Та і сусід вже їх зовсім не хоче -

Кому така потрібна потороча?

                    Найстарший щур, напудивши в штани,

                    Зібравши біля себе гурт шпани,

                    Забився  у найглибшу нору швидко,

                    О, Господи, дивитися  і соромно, і гидко!

                    А ті, дрібні, що не втекли з двора,

                    Все валять на найстаршого щура.

                    На свого покровителя  і тата,

                    Мовляв  «не пацюки ми, янголята…»

Тоді народ узяв до рук лопати,

І розкопав пацючі гнізда ті,

А там – і унітази золоті,

Не лиш начиння, посуд і тази:

                      «Дивіться! Онде наші образи,

                      Музейні цінності, що їх народ надбав віками,

                      Ось де народні гроші і добро,

                      Покрадене в громади пацюками!

Пора це все народу повернути

Злодійств щурячих не простити, не забути,

А за дітей  поранених і вбитих  -

Хай світ засудить пацюків неситих!

                       Тепер, позбувшись лютої потвори,

                       Забудьмо ворожнечу,бійки, чвари,

                       Не роздираймо рідну хату на шматки

                       Щоб нас не подолали пацюки !»

Роботи ж є тепер у нас багато:

З руйнації країну піднімати,

Розумне керівництво обирати,

Щоб жив народ в достатку і добрі,

Щоб діти батьків дім не руйнували,

Щоб нас народи світу поважали,

Ми маєм жити, Бога шанувати,

Любитися  та дуже пильнувати ,

Щоб не пролізли знов до нас щурі!

Уляна Пущак

Ворожа куля  знайшла  адресата,

Чийогось  сина, тата  чи брата,

То є страшне і жахливе видіння

Бачити, як людину вбиває тварина.

Ні з чим  не зрівняти цей біль і страждання,

А снайпер лиш виконав  своє завдання.

Свічка скорботи  у душах горить,

Смерть  і життя  розділяє лиш  мить.

Дитиною був, а  янголом став,

Промінчиком сонця  в домівку свою завітав.

-       Стоїть сама, зажурена, старенька,

Героя України ненька.

Й сьогодні  нікому принести вже  води,

Прийшла всена,  а  в  серці – холоди.

-      Мамо, рідна,  моя  добра  мати,

Чи  чекаєш  мене біля  нашої хати?

 Забудь матусю про оцю тривогу,

Не  виходи, рідненька, часто на дорогу.

Прийду до тебе  колосковим  полем,

Не  повни серця  свого,  моя  мила,  болем.

До щоки твої пригорнуся сльозою,

Помер я, матусю, за  вкраїнськую волю.

Марія Баран

 Не нарікай на Україну,

Святую земленьку  свою, 

политу кровію і потом

святих сподвижників в бою.

А що взамін ?  - Отримали руїну...

Вже двадцять літ чекаємо Мойсея.

І плентаємось, брешемо і мовчимо...

А  може, ми не варті України ?

І Богом за  гріхи нам не дано.

Як та неопалима  купина,

 котра горить і не згорає,

Так  моя  дорога країна

 по терню шлях свій прокладає!

Ярослава Дилин

НА  ГОЛГОФУ

Днесь твої діти, Вкраїно !

 На Голгофу знову вже йдуть.

Падають, збиваючи коліна ,

І встають, з хрестами устають.

І несуть хрести у дні буремні.

Що їх чекає? Чи смерть? Чи терпіння?

Довкруж  - чорна  галич, тіні темні.

У серцях – одні лише стреміння.

Дух нескорений ще живить тіло –

Прометеївський, незгасний.

А між небом і землею – птаха біла –

Допусту  Господнього провісник.

 РОЗМОВА  ГЕРОЯ  НЕБЕСНОЇ  СОТНІ З РОДИНОЮ

Не плач, ріднесенька матусю!

Герой – я: смерті не боюся.

О  не печаль так серце в тузі –

Зі мною є Небесні Друзі.

І не ридай надривно, тату,

Не жаль за Батьківщину і життя віддати.

І не сумуй же, милий брате,

Вмій з лихом в герці теж стояти.

О не тужи , коханая дружино,

Так , як тебе, любив  я Україну.

І слізок не роніть, любимі діти,

Бо я для вас шукав безсмертя квіти.

ГЕРОЯМ   НЕБЕСНОЇ   СОТНІ

Кобзарю! Пробудися на хвилину –

Глянь чесним оком на Вкраїну.

В огні, в диму зчорнілий  Київ ,

І п’яний  жест орди  батиїв !

Новітніх, ХХІ століття.

Лютує лютий демон у жахітті.

Злітають в гору круки чорні –

І хлопці падають на брук  незборні.

Майдан  окроплено людською кров’ю

І сплачено життям за волю.

Тарасе! Подивися: Україна плаче,

Над морем горя  чайкою кигиче.

Ми дякуємо Богові і тим, хто перейшов страшне пекло, зазнав глибоких фізичних і психологічних ран і залишився живим – вони герої земної сотні.

Жидачівці … їх було  на  Майдані  незліченно. З хвилюванням  згадали проведені майданівські вахти   Іван Гивель, Ірина Гебра. Тремтливим  було відчуття вищості  духу тих людей,  що вдихали повітря Майдану, торкались бруківки де помирали герої.   Вже по закінченні заходу обмінювались думками інші  майданівці,  в тихих словах виказували і біль, і тривогу,  і твердість духу.

Будемо сподіватися, що смерть, кров, страх, біль, рани самовідданих українців змінять на краще наше життя, винні будуть покарані. Та, якщо не всі понесуть суд земний, то Божий не обмине нікого.

Наталя Тріщ

Іуда 21 століття
свій трон купив ціною крові й смерті
дітей Вкраїни - молодих і літніх.
Їх імена із пам'яті не стерти.
Але така вже доля у Іуди ,
на горі інших щастя не збудуєш..
Тремтить душа. Повстали люди:
Хай з Богом йде, а Бог його засудить.

Вічна слава ГЕРОЯМ !

Ще одна сторінка  пам'яті присвячена Любомирі Бенькалович.

 П'ять років ми зустрічаємо весну без Люби та в пам’яті вона живе завжди  усміхненою, щирою, доброю, безвідмовною.

Люба залишила себе в своїх синочках – Дмитрику та Богданчику та в нарисах, етюдах, есе, віршах, наповнених живої іскри тепла, любові, краси, віри та надії. Була скромною людиною, сором’язливо розкривала свої думки словом учасникам літературного клубу «Мелодії слова» та читачам журналу «Порадник» під іменем Любомира Слюд та Анна Світ. Гаслом її життя було – не нарікати, за все, що маєш дякувати Богові.

   Творчість Любомири Бенькалович нами не розкрита і до сьогодні.   Відомо, що у неї були записники з її віршами та нарисами. Вона планувала  упорядкувати і видати збірку, вже про це велась  розмова з директором видавництва «Каменяр» Дмитром Сапігою.

   На одному із засідань літературного клубу Люба довірила увазі свій нарис «Таке життя»,  про силу терпіння у важких обставинах і утвердження думки – жити треба. ЇЇ слова залишаються актуальні і сьогодні. 

Гуртківці, запрошені з  міста Долини  родичі  Люби Бенкькалович  прослухали  її роздуми  з нарису  «ТАКЕ ЖИТТЯ».

«Я стояла на роздорiжжi. Але не мала що вибирати, бо свiй вибiр зробила у юнi роки. Здавалося, що найважчий час минув i я нарештi можу бути щаслива. Однак у життi складалося не так, як колись мрiяла. Дiти хворiли, чоловiк не розумiв, словом, сiм'я розпадалася. Та й на роботi було не все добре.

Як бути, де шукати вихiд, куди йти за розрадою? Минули роки, коли була можливiсть бiльше їздити i про свої негаразди розповiдати незнайомим попутникам. I хоч вони нiчого не радили, проте вислуховували. А тепер? 
Тепер треба було думати й вирiшувати все самiй.

У цi днi побачила в Iнтернетi iнформацiю про онкологiчно хворих маленьких пацiєнтiв. Їхнi батьки благали про допомогу, лiкарi давали надiю
на видужання, волонтери пропонували... А таке лiкування коштувало тисячi, десятки або й сотнi тисяч доларiв чи євро. Як їх було назбирати цим бiдним батькам? А з кольорових фотографiй на мене дивилися рiзнi дiтки: старшенькi i зовсiм маленькi, з карими, голубими, чорними чи зеленими оченятами, зi щирою усмiшкою чи тривожним поглядом...

I я молилася. Просила Господа, щоб вислухав мої молитви i допомiг тим дiткам та... менi. Бувало, що про свої клопоти й невдачi розповiдала знайомим, сама в той час не розумiючи, чого вiд того чекала. А потiм про це шкодувала, бо легше на душi не ставало, а навпаки - могло бути ще гiрше. З одного боку, недобре виглядала я, неприємно було чути це людинi, яка мене вислуховувала, i, мабуть, погано почувався той, про кого йшла мова.

Натомiсть Бог посилав менi знайомства з цiкавими людьми, давав можливість бачити рiзнi життєвi ситуацiї, чути найдивовижнiшi iсторiї. I я почала прозрiвати. Бувала у лiкарнях. В одному вiддiлi -- хворi на серце, в другому -- травмованi, хтось довгими ночами мучиться вiд безсоння, а хтось конає вiд раку. Стає страшно. Я подумки дякую Боговi за те, що менi i моїм рiдним не довелось пережити такого. Бо як-не-як, але нас оминають страшні землетруси, жахливi вiйни, невилiковнi хвороби чи ще якiсь напастi.

Мене не розумiє чоловiк, а в той же час, напевне, хтось хотiв би такого мати. Я думаю, як би то зробити просторiшим своє житло, щоб не мучитися в однiй кiмнатцi, а хтось, може, й того не має. Ось, наприклад,  подруга моя? Змалку росла сиротою, не знала нi мами, нi тата, а виросла й захотiла,  як усi – мати сiм'ю. Мабуть, не дано. Бо дитинку, якої так хотiла, не зумiла виносити i народити. Якийсь парадокс: котрась не хоче дiтей, а має. Таке життя...

Iнодi бачу, як натовп безробiтних стоїть у черзi на бiржi працi з надiєю, що їм знайдеться хоч би якась робота. I в цей момент ловлю себе на думцi, що менi все-таки краще, бо я не серед тих людей.

Стою у церквi, молюся i прошу в Всевишнього про здоров'я i щасливу долю для дiтей, любов i злагоду у сiм'ї, добробут, успiхи в починаннях... I на якому б мiсцi у церквi не стояла, з образiв тiльки на мене дивляться Iсус Христос i Мати Божа. А поруч зi мною стоять такi ж смиреннi люди, котрi теж прийшли сюди покаятися i попросити в Бога чогось для себе. Їм також здається, що Бог бачить тiльки їх i слухає лише їхнi молитви i просьби. Але Господь чує й бачить усiх нас одночасно, i дає те, що потрiбно кожному. Бо Йому виднiше...

Я про це написала. А вранцi, прокинувшись, першою несподiвано привiталася з чоловiком -- i вiн вiддячив приємним поглядом. Я любляче, по-материнськи поцiлувала своїх дiточок -- i вони вiдповiли менi усмiшками. Я iз задоволенням прийшла на роботу -- i колеги запитали, як справи. У цей день навiть сонечко менi усмiхнулося. Я щаслива! Я щаслива, бо маю дуже хороших батькiв, родичiв i сiм'ю, маю добрих друзiв i улюблену роботу. Я щаслива, бо я комусь потрiбна, мене таки люблять i я стараюся їм віддячити тим же. Я щаслива, бо Господь почув мої молитви i дав менi зрозумiти основне: НЕ НАРIКАЙ! Вiдмовся вiд скарг на своє життя, вiд образ i гiркоти!
Роби все, щоб простити тим, хто заподiяв тобi бiль. Це важко, але  можливо. Адже Бог прощає нам усе.

Не чекай усмiшки, щоб стати приязним.

Не чекай самотностi, щоб зрозумiти цiннiсть дружби.

Не чекай найкращої роботи, щоб почати працювати. 

Не чекай, поки будеш мати багато, можна дiлитися i малим.

Не чекай проблем, щоб запам'ятати пораду.

Не чекай болю, щоб повiрити в молитву.

Не чекай, поки з'явиться час, щоб допомагати.

Не чекай, поки iншi будуть страждати, щоб попросити у них пробачення чи їх пiдбадьорити.

Не чекай... НЕ ЧЕКАЙ!»

                                       Ще одне ім'я українця було  згадане з пошаною  - Володимир Івасюк, якому 4 березня було б 65 років. Його пісню життя обірвали на високій ноті дуже рано.

Його весна зів'яла передчасно,

По цвіту в квітні буря пролетіла,

Ростуть дерева-велетні мовчазно,

Від скоєного в них душа тремтіла.

Зелені свідки вгору зносять віти,

«Прости їм. Боже!» - моляться і нині,

настільки душі вміли очерствіти,

що погасили зірку й очі сині.

Його нема… І неба менше стало,

Душа напій полинний смакувала,

Та з болю стрімко пісня виростала

І їй зозуля вічність накувала.

Його весна цвіте по всьому світу,

Наперекір ненастрою й негоді,

Червона рута незрадливим цвітом,

Дарує віру при будь-якій погоді.

(Рядки  Наталі  Тріщ)

Ведучі  повернули  тему  в русло думки -  ЖИТИ ТРЕБА. З вірою продовжувати  іти  вперед. 

На порозі весни, яка все пробуджує, наповнює життям  вірш  Лесі Українки про  весну  прочитала  Кулик Марта.

Неділя прощення …

 Кожна хвилина, кожен день – особливі.
І не знаємо ми, чи не стануть вони останніми. Не зберігаймо нічого для особливого випадку. 
Просімо вибачення  у  всіх  і  вибачайємо  всім.

В  час  надії на переміни, в неділю прощення, час очищення з настановами до присутніх звернувся  отець Володимир  -   доктор богослов'я, служитель   Кохавинського монастиря стятого Герарда.