Інтелект-реліз
«Якщо не об’єднаємось, то ще
довго блукатимемо власною пустелею»
О. Данилишин
Біографічна розвідка
Народився Олексій Васильович 9 березня 1931 року в с. Облазниці в звичайній селянській сім’ї. Батько Олексія належав до церковного комітету, був освіченим і належно дбав про виховання сина. Водив його на зібрання до читальні «Просвіта», багато розповідав про часи Козаччини, Гетьманщини, Січове Стрілецтво та здобуття Української держави в 1918 році. У дитячій пам’яті (Олексію тоді було 7 років) добре закарбувався той день, коли у рідному селі тужливо задзвеніли церковні дзвони, сповіщаючи про наглу смерть Євгена Коновальця (23 травня 1938 року), як селяни вивісили у знак трауру чорне знамено.
Бачачи
здібності хлопця та за рекомендацією священика Якова Хом’яка батько віддав
Олексія на навчання до Стрийської української гімназії.
Через усе своє життя Олексій Васильович проніс
приємні, зворушливі спогади про перші роки навчання в українські гімназії. Досі
сивочолий чоловік пам’ятає мудрі латинські прислів’я, із яких починав свої
лекції професор латинської та української мов. Значення латинського прислів’я:
«Не для школи, а для життя треба вчитися» зрозумів згодом, і воно ставало йому
в пригоді не раз. Дитячу безтурботність та навчання перервала жахлива війна.
Батько забрав сина із науки.
Згодом, уже
за совєтської окупації Олексій закінчив 7 класів і в 1947 році поступив у
Стрийське педагогічне училище. Знався із багатьма студентами, яких виключили із
училище тільки за те, що не хотіли вступити в комсомол. Вихований у зовсім
інших традиціях, знаючи історію свого народу, юнак не міг ніяк зрозуміти, як
вчителі, а головне навіщо, напускають на студентів більшовицький дурман,
перекручуючи історичні факти, задурманюючи свідомість молоді.
Якось, згадує
Олексій Васильович, один із істориків училища Василь Сорока перестрів студента
на перерві й попередив, мовляв: «Я знаю, що ти читаєш історію М. Грушевського.
Але бережись, хлопче, бо можеш за це гірко поплатитись».
У той час на
теренах Жидачівщини вже активно формувалась і діяла організація «Месників». Юні
підпільники поширювали серед молоді брошури націоналістичного змісту, вели
просвітницьку роботу з молоддю. Завдяки своєму односельцю Йосипу Михайловичу
Олексій також долучився до молодих патріотів.
1949 року
став членом підпільної молодіжної організації ОУН «Месники», провідником якої
був Юрій Кремінь («Тарас»), уродженець села Буянова.Серед студентської молоді
діяла організація «Олег» - легальна організація, що теж займалася поширенням
націоналістичних ідей. Олексій мав доручення готувати свідомих людей, які при
потребі могли стати опорою до впровадження ідеї державності.
За
розповсюдження забороненої і підпільної літератури ОУН, листівок серед
студентів і викладачів за доносом зв’язкового вночі 29 червня 1950 року Олексія
Данилишина арештували органи МГБ в гуртожитку м. Стрия. За дві доби було
арештовано 15 осіб з Жидачівського, Стрийського районів Дрогобицької області та
Букачівського і Калуського районів Івано-Франківської області. Півроку тривали
допити, катування і слідство в дрогобицькій тюрмі.
14-15 грудня 1950 року відбувся судовий процес.
Трибунал виніс вирок трьом особам з ОУН (з Жидачівщини Юрію Креміню та Йосипу
Михайловичу). Їх присудили до розстрілу. Решту дванадцятьом дали по 25 років
позбавлення волі, п’ять років позбавлення прав з конфіскацією майна за ст. 54-1
а, 54-11; 54-10; 54-8 КК УРСР.
Після суду ще 10 місяців просидів у тюрмі, а
далі етапом тюрми Києва, Харкова, Петропавловська. І лише 14 жовтня 1951 року
його привезли в табір - Джезказган Карагандинської області, ГУЛАГ «Степлаг» (60
тисяч осіб). З того часу він числився за
номером раба СЕЕ-769, який був намальований чорною фарбою на п’ятьох кусках
білого полотна, що були пришиті на плечах, спереду на куртці з правого боку, на
рукаві лівої руки, а також на штанах і шапці.
«Об’єкти, на яких ми працювали, - закриті підземні
шахти, відкриті каменоломні, кар’єри мідної руди. На них застосовували спершу
сухе буріння, пил від якого осідав на легенях в’язнів - через рік силікоз
легень, що лікуванню не піддається.., що означало вірну смерть. Далі жертву в
паперовому мішку викидали на візок, й конячка вивозила в останню дорогу через
головну браму табору й пропуск конвоїра. Той виконував останню «волю» -
молотком на довгому держалі розбивав череп, а до ноги прив’язував номер раба.
Останнє місце спочинку - табірний цвинтар…».- згадує п. Данилишин.
У 1953 році за
доносом сексота за підпільну працю в таборі (у захисті прав політв’язнів) його перевели в штрафний табір п/скр 392/31, де ми
лупали камінь для щебеневого заводу. Через рік в таборі Кінгір, що за 40 км від
нашого табору, було придушено повстання політв’язнів. Там під гусеницями танків
загинуло понад 500 чоловік, більшість із яких були жінки. У підтримку повсталих
наш табір (у кількості 200 в’язнів) відмовився вийти на роботу, а через 10 днів
оголосив голодування (крім хворих). Вимагали скоротити робочий день до 8 годин,
зняти номери, ґрати з вікон і дверей, добивалися можливості писати листи хоч
раз у місяць (замість двох у рік), дозволу бачитися з рідними, вимагали
перевести всіх нас у табір загального режиму та щоб комісія із Москви
переглянула наші справи.
Через
декілька днів у табірну зону ввійшли озброєні солдати у супроводі двох танків.
Механізована техніка розпочала холосту стрільбу по наших бараках, повибивавши
шибки вікон. За командою вигнали всіх нас на площу, наказавши лягти долілиць, заклавши
руки за голову. Опору вони ніякого не чинили. Це були протест і вимоги.
Через рік цей
штрафний табір ліквідували. Всіх в’язнів розвезли по тюрмах і таборах. О.
Данилишина повернули в попередній табір. У 1956 році виїзна комісія Верховного
суду СРСР на місцях розглядала справи.
Багатьох було звільнено, в їх число потрапив і Олексій, але без реабілітації.
У червні того
ж року повернувся у рідне село. Проте йому відмовили у прописці. Шукаючи
засобів до існування, подався на Роздільський сірчаний комбінат, де на той час
вже працювало 12 тисяч чоловік. Підприємство потребувало робочих рук, тому
взяли без зайвих запитань. Одержавши роботу, він зміг прописатися у с. Берездівцях Миколаївського
району, отримав паспорт. Працюючи, паралельно вчився. Закінчив 10-й клас
вечірньої школи й продовжив свою освіту в Стрийському профтехучилищі, отримав
спеціальність електрорадіомеханіка. Згодом закінчив технікум електрифікації та
механізації сільського господарства. Довший час (13 років) пропрацював у
Жидачівському районі в електромережі.
Попри
хрущовську відлигу колишні політичні в’язні все одно перебували під пильним
наглядом органів КГБ. Неодноразово Олексія Васильовича викликали до
військкомату, де вели з ним довгу бесіду, намагаючись схилити до того, щоб
чоловік зрікся від своїх переконань і відкрито через газету чи радіо висловив
зміну своїх поглядів. Та на такий зговір Олексій Данилишин не погодився.
Про те, щоб
взяти шлюб у церкві, теж не було навіть мови. Священик лише посвятив обручки
молодому подружжю. В 1959 році Олексій Васильович побрався із своєю дружиною
Ганною Теодорівною. Пліч-о-пліч вже 52 роки. Вона його підтримка й розрада.
Разом збудували будинок, виростили, виховали й дали освіту двом синам та
доньці. З 1973 до виходу на пенсію у 1991 році працював у пересувній техколоні
Львівспецмонтажу. Проживає у селищі Гніздичеві.
На зорі
проголошення Української незалежності радів та вболівав за побудову молодої
держави, за відродження національної пам’яті. Цьому присвятив своє подальше
життя.
По краплинах
збирає історію визвольного руху на Жидачівщині. Цьому віддає весь свій вільний
час та витрачає власні заощадження. У цій кропіткій роботі відвідав вже понад
100 населених пунктів, записав спогади багатьох очевидців, долаючи десятки
кілометрів, відшукав та змалював понад 100 криївок, схронів. Всі ці матеріали
ввійшли до третьої книги про національно-визвольну боротьбу на тернах нашого
району.
Багато написано, та імена сотні людей, так би
мовити рядових воїнів, переважно через конспірацію не розкрито. Йому протягом останніх років вдалося
встановити їхні імена та прізвища. Переконаний, що якби ми не пережили тієї
національно-визвольної боротьби 30-50-х років, ми б сьогодні не мали своєї
держави. Так тоді ми зазнали фізичної поразки, але дух нації, вихований на
історії попередніх звершень, окріпнув з новою силою. Тисячі кілометрів були
охоплені силами Української Повстанської Армії. Не маючи жодного союзника, лише
ліс та селянську хату, воїни УПА змогли стати силою, з якою мусів рахуватися
ворог.
Політв’язень,
дослідник історії національно-визвольної боротьби, активний громадський діяч у
розбудові УССД та виховання молодого покоління, автор книжок « Про що шепчуть
Карпатські ліси», «Дзвони пам’яті» у двох виданнях з доповненнями та « Повстанськими стежками
Жидачівщини», публікує статті в народному часописі «Новий час», виступає на
місцевому радіо.
Член Братства ОУН, УПА,КУН, Спілки політв’язнів, член громадської організації «Дзвони пом’яті». За активну громадську діяльність, вагомий особистий внесок у реалізацію заходів щодо увічнення учасників визвольних змагань 1939-1950рр. його нагородили Христом Звитяги, дванадцятьма ювілейними відзнаками та грамотами, шістьма подяками від Львівської крайового районного Братства ОУН-УПА, Спілки політв’язнів, а також відзнакою Президента України – ювілейною медаллю « 25 років Незалежності України»
Данилишин О. Дзвони Пам’яті [Текст]:Видання друге, доповнене і перероблене. — Львів: Астролябія, 2007. — 449 с.
В основу книжки «Дзвони
пам’яті» лягли події і факти
репресій в одному тільки Жидачівському
районі Львівської області, почерпнуті автором з власної пам’яті в’язня
совєтських концтаборів, а також спогадів учасників та свідків, яких залишається
все менше, та цінних архівних даних, якими автор скористався. З’ясувалося, що
тільки в Жаданівському районі репресіям
було піддано понад 7000 борців за волю України із 107 населених пунктів.
В районі майже немає родини, яка не зазнала б жорстокого тиску гестапівської та
радянської репресивних машин.
1850 осіб –
членів ОУН і вояків УПА – полягли на полях битв за рідну Україну або
Були розстріляні окупантами впродовж 15 років. Понад 1600 осіб. Що перебували в ОУН та УПА чи допомагали їм, були заарештовані й засуджені за зловісними 54-1а та 54-11 статтями КК УРСР, запроторені в тюрми і табори. Біля 4000 осіб, включно з малими дітьми, людьми старшого і похилого віку згідно з рішеннями «Особливих нарад» НКВД СССР та МГБ СССР були насильно депортовані в Сибір та інші віддалені місця , які радянський тоталітаризм використовував для виселення й ізоляції неугодних.
Данилишин О. Повстанськими стежками Жидачівщини. – Дрогобич: Коло, 2012. – 514с.
Цікавим
розділом книги є про підпільну молодіжну
організацію «Месники» ОУН ( членом якої
був і сам автор та в 1950 році
засуджений на 25 років ), де описано боротьбу молоді за не залежність України
на території Жидачівського та Дрогобицького районів Львівської області.
Важливими додатками до книги є розділи присвячені: фотографії, яких понад 250; визвольній боротьбі у спогадах і публіцистичних нарисах: мапи населених пунктів і лісових масивів, де позначено бої і криївки.
Данилишин О. В. Повстанськими стежками Жидачівського
краю[Текст] : підрозділи,
бункери, криївки, бої.. / О. В. Данилишин. – Львів: Астролябія, 2020. – 680с.
В основу книги покладені події і факти
національно-визвольної боротьби, що стосуються одного лише Жидачівського краю
Львівської області. Ці матеріали автор почерпнув із власної пам'яті — як
учасника визвольних змагань і в'язня радянських таборів, зі спогадів учасників і
свідків тих подій, з архівних документів та інших джерел. У книзі охоплено
увагою понад 2500 осіб — членів ОУН, вояків УПА та інших жертв, котрі зі зброєю
в руках полягли за свободу на полі бою або ж були страчені — повішені,
закатовані чи розстріляні — без суду і слідства від рук «коричневих» або
«червоних» окупантів.
Вміщено 250 світлин учасників тих подій, спогади і публіцистичні нариси про визвольну боротьбу краю, про терор каральних органів, про спецпідрозділи НКВС, які під маскою служби безпеки УПА тероризували український національно-визвольний рух. На мапі населених пунктів і лісових масивів позначено понад 100 криївок і сховищ різного типу, підпільні друкарні, а також місця, де відбулося близько 100 боїв проти німецьких та російських окупантів.
Героїв
того часу мало залишилось, але пам’ять
про них однозначно збережена в книгах завдяки Олексію Данилишину.
О.
Данилишин через усе життя проніс у своїй
душі , наче естафету від свого покоління
до теперішнього , ідею національного відродження , яку маємо продовжити
ми. Продовжити не в кривавій борні, а в злагодженій, кропіткій щоденній праці.
Маючи свою , вистраждану мільйонами людей державу – завдання сьогодні не
продавати її , не розміняти за гроші, а розбудувати на національних засадах.
На знанні
власної історії та пошануванні її героїв маємо виховувати наше нове покоління.
Виховувати так, як свого часу виховували нас наші батьки, - переконаний Олексій
Васильович.
Найбільша
мрія ювіляра, щоб національно-демократичні партії нарешті об’єдналися й
виступили єдиною силою у парламенті. «Інакше ми ще довго блукатимемо власною
пустелею».
Список використаної літератури
Данилишин О. Дзвони
Пам’яті [Текст]:Видання друге, доповнене і перероблене. — Львів: Астролябія,
2007. — 449 с.
Данилишин О. Повстанськими
стежками Жидачівщини. – Дрогобич: Коло, 2012. – 514с.
Данилишин О. В. Повстанськими стежками Жидачівського
краю[Текст] : підрозділи,
бункери, криївки, бої.. / О. В. Данилишин. – Львів: Астролябія, 2020. – 680с.
Франків О. Життєвий ювілей [Текст]: до 80-річчя від дня
народження О. Данилишина / О. Франків// Новий час. – 2011. – 11 бер.
Немає коментарів:
Дописати коментар