Тільки боротьба дає свободу

Година історичного календаря

до 90-річчя від дня народження Михайла Гориня   

Життя Михайла Гориня нагадувало перші пориви весняного вітру, що не мириться з опором холодів, відчуваючи їх приреченість. Як фактичний керівник новоствореного Народного Руху України і народний депутат він чимало потрудився для безпосереднього відновлення державної незалежності України. 

А такий досвід безцінний!
Він — відомий борець проти тоталітаризму й самовідданий державотворець, поцінований державними нагородами України і Польщі. Нема сумніву, що лише з чиєїсь необачності чи примхи Михайло Горинь офіційно не титулований званням Героя України.

Біографічна довідка

ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ (17.06.1930 р., с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.– п. 13.01.2013, м. Львів).Видатний шістдесятник, організатор самвидаву, один із лідерів правозахисного і національно-визвольного руху 60–90-х років.

   Народився в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.. Його батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 – 2003) теж була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір`ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання, ще в Галичині, їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949, щоб не вступати в колгосп, сім’я перебралася в м. Ходорів.

1949 – 1954 рр. навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв`язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

1954 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, директором шкіл , завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології та гігієни праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.

У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном ДЗЮБОЮ, Іваном ДРАЧЕМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963). Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.

   Заарештований 26.08. 1965 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч.1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР). 18.04. 1966 на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом ГОРИНЕМ, Іваном ГЕЛЕМ, Михайлом ОСАДЧИМ і Мирославою ЗВАРИЧЕВСЬКОЮ засуджений на 6 р. таборів суворого режиму.Хвиля арештів 1965 р. принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні групи політв`язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів 18.07. 1967 суд Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР присудив . 3 р. ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим часом Іван ГЕЛЬ видав самвидавом книжку Гориня. „Листи з-за ґрат” (1971).
   Звільнений 26.08. 1971 р.. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 – психологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами політв’язнів.

   Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9.11. 1976 р. Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4-7.

   Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було 6 обшуків. Під час обшуку 23.03 йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана КАНДИБИ, а 28.11 – текст на 15 стор. під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба б “соціологічні”).

   3.12. 1981 р, після 13-годинного обшуку,  знову заарештований. У слідства не було доказів проти Г.. На знак протесту проти фабрикування “справи” він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25.06. 1982 р.  засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І.КАНДИБИ) на 10 р. позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
12.11. 1982 прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм ЛИТВИНОМ проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу ТИХОГО, Валерія МАРЧЕНКА, Юрія ЛИТВИНА, про Василя СТУСА.

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у стався інфаркт міокарда. 28.11. 1986 р. етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед загрозою загибелі. У зв`язку з «перебудовою» помилуваний 2.07. 1987 р. 1990 реабілітований.

Уже в липні 1987 р. В`ячеслав ЧОРНОВІЛ і Михайло. відновили видання машинописного журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. Восени 1987 разом з В.ЧОРНОВОЛОМ дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11.03. 1988 р. Г., Зиновій КРАСІВСЬКИЙ і В`ячеслав ЧОРНО-ВІЛ підписали “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості” про відновлення її діяльності. В.ЧОРНОВІЛ та брати М. та Б. Горині виробили і 7.07. 1988 р. на мітингу у Львові оприлюднили “Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ. М.Горинь став членом Виконкому УГГ.

    11.08. 1988 Управління КГБ Львівської обл. винесло Михайлу офіційне попередження у зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, він був заарештований на 15 діб.

    У вересні 1988 р. Г. організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів. Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
  Улітку 1989 Г. працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10.09) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і співголовою НРУ.

      У березні 1990 – квітні 1994 Г. – депутат Верховної Ради України від Залізничного в.о. № 260 м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зав’язків з українцями, що проживають за межами України. Входив до Народної Ради.

  Горинь ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21.01. 1990 р., Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
    З травня 1992 до жовтня 1995 Горинь – голова Української Республіканської партії. Один із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.

  Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації (1992-96).

  У 2001 р. Г. брав активну участь у підготовці до Всесвітнього форуму українців.

   19.05. 2000 Г. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн Прибалтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР видана книжка «Ми – українці». Пішов у відставку посади Голови УВКР 19.08. 2006.

Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл. 1988 р.

  У листопаді 1992 р. Г. нагороджений Орденом за заслуги (Польща), 1998 – українським орденом „За заслуги” ІІІ ступеня, у червні 2000 – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 – орденом „За заслуги” ІІ ступеня, 8.11. 2006, як член УГГ, – орденом «За мужність» І ступеня.

  16.01. 2009 р. «за вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди дня Соборності України» Президент України Віктор Ющенко нагородив орденом Свободи.

 На жаль, М. Горинь не встиг залишити нам свої теоретичні напрацювання, узагальнити цінний досвід політичної боротьби: "Я не реалізував своїх скромних можливостей такою мірою, як би хотів і планував. У силу слабої моєї внутрішньої організованості, багато моїх дітей, тобто моїх ідей, загинуло там, де вони народилися – в моїй голові, – а не лягли на папір. Усе життя на мені висів великий тягар організаційної роботи... Усе це притискувало мене і не давало можливості щовечора сісти за стіл і записати те, що думав" .

А 13 січня 2013-го він відійшов у вічність. Похований на «Полі почесних поховань» Личаківського цвинтаря у Львові.

17 червня 2009 року вийшла

Книга "Запали свічу" Михайла Гориня. До книжки увійшли його автобіографічна розповідь, нариси і спогади про політв’язнів, інтерв'ю, документи, світлини, виступи, що охоплюють цілу епоху боротьби за людські права і незалежність України - від 30-х років донині, - інформують організатори.
"Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму" — цим девізом керується видатний громадський і політичний діяч, організатор самвидаву, правозахисник Михайло Горинь. І так починається коротенька передмова видавця до книги "Запалити свічу", яка вийшла друком у харківському видавництві "Права людини". У книжці, впорядкованій Василем Овсієнком, є низка статей, інтерв’ю та виступів про національно-визвольний і правозахисний рух в Україні, про діяльність в Українській Гельсінській спілці, у Народному Русі, в Українській республіканській партії, у Республіканській християнській партії. Опубліковано тут обидва його вироки, кілька десятків фото. І думкою про свічку дихає кожна сторінка книги.