Лірик за природою свого обдарування /до 90-річчя від дня народження Олександра Білаша

 

   Білаш Олександр Іванович — відомий український композитор, автор легендарної пісні «Два кольори». 

   Композитор працював у жанрах класичної та популярної музики. Він – автор ліричних, жартівливих пісень, романсів, дум, балад, опер, моноопер, оперет та симфонічних творів.         Працював і над музикою до кінофільмів. 

       Також наш земляк був автором ораторії, присвяченої Тарасу Шевченкові, –"Вишневий вітер" на слова Івана Драча "На смерть поета". Писав композитор і музику для дітей: фортепіанний цикл із дев'яти п'єс "Тетянчин альбом", пісенні цикли "Алфавітні усмішки" та "Пшениченька". Крім музики, займався поезією. Видав 10 збірок віршів, зокрема: "Мелодія", "Шурась", "Помилуй і прости", "Мамине крило".

Наш біль і наша гордість: книги про війну на Сході

 

Слово упродовж усього існування людства було є і буде  живим і діяльним.   І дякувати Богу є люди, які роблять дуже багато, щоб це слово йшло між люди – це письменники, видавці, сценаристи,продюсери, митці, волонтери і просто добрі люди, які намагаються змінити цей світ, людську свідомість, роблять дуже багато в плані промоції української книги, кіно, мистецтва, сучасної патріотичної літератури.

    Мабуть з цих же міркувань і був започаткований Всеукраїнський форум військових письменників , який уперше відбувся у Львові 6 травня 2019 року, якраз на  річницю святкування Дня піхоти.  Форум є  першим фестивалем, що об’єднав авторів – військовослужбовців, журналістів і тих, хто на початку протистояння на Сході України були призвані до лав силових структур України за мобілізацією або пішли воювати добровольцями.

  14 березня в  День українського добровольця у Львові стартувала давно очікувана і жадана подія в царині патріотичної літератури 

ІІІ Всеукраїнський форум військових письменників. І вже традиційно учасники зустрічаються з читачами не тільки у Львові, але й інших містах області. 15 березня до нашої бібліотеки приїхав  літературний десант творчих авторів. Захід відкрила лауреатка обласного конкурсу читців творів Тараса Шевченка   Марта Семчишин – учениця Гніздичівської  ЗОШ. Усі присутні із захопленням слугали розповіді гостей.

Петро Солтис - автор книги «370 днів у камуфляжі», учасник російсько-української війни (служив у 44 окремій артилерійській бригаді ОК «Захід», у 2014 році пішов на фронт добровольцем) Петро Солтис перед тим, як розповідати про свою творчість представив присутнім свого побратима, з яким був пліч-о-пліч на війні, нашого земляка Валерія Шапрана.

Спонукою до написання документальної книги, як розповів автор, стало бажання відкрити той інформаційний пласт, про який має знати кожен. Описані події – реальні, як і її герої. Пригадуючи військові події, автор додав: «Війна має стати всенародною, тоді буде результат».

Євгенія Подобна, авторка книги «Дівчата зрізають коси» -

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка у номінації «Публіцистика, журналістика», військова кореспондентка, викладачка КНУ ім. Шевченка, медіатренерка, продюсерка і дослідниця. Її книга – це спогади 25 жінок-воячок, які брали участь в російсько-українській війні у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014-2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки та ін.

У спогадах героїнь книги йдеться про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій.

Артемій Кірсанов – письменник, сценарист і режисер, автор телевізійних шоу. Разом з Сергієм Дзюбою написали книги «Позивний «Бандерас» та «Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса». «Позивний «Бандерас» - справжній військовий бойовик, чи не найперший в Україні, заснований на реальних подіях, які відбуваються в зоні проведення АТО-ООС.

Як зазначив Артемій Кірсанов, автори прагнули і книгою, і фільмом показати, що українці сильні духом і вміють воювати за своє. «Фільм, як і книга, здобули популярність, та найбільше ми хвилювалися, як їх сприймуть військові, – зазначив автор. – Тому бути на форумі військових письменників для нас велика честь».

Валерія Борщевська – продюсер, директор компанії BUBO FILMS розповіла про роботу над фільмом «Позивний Бандерас» і «Заборонений». Нині працює над створенням першого художнього фільму про Квітку Цісик режисером якої став Тарас Ткаченко («Чорний ворон»).

  Щиро дякуємо гостям за сильне і правдиве слово, за їх твори. Кожен бажаючий міг придбати цінні видання зі щирими побажаннями авторів.

 

 

 

 

Подіями минульго - оспівує майбутнє

 

Не прагнучи слави, робить те, що йде від душі

 

 Інтелект-реліз 

«Якщо не об’єднаємось, то ще довго блукатимемо власною пустелею»

                                                                        О. Данилишин

         

Він не любить зайвої уваги до своєї персони, не вихваляється своїм минулим, хоча розповісти може чимало про ті лихі для українців часи. За нього говорять його справи, написані книги з іменами сотень людей, що потерпіли від рук окупантів. Він ніколи не відмовляється від спілкування із молоддю, не пропускає жодної нагоди, щоб донести до свідомості кожного з нас ідею національно-визвольної боротьби. У вихованні сьогоднішнього покоління бачить майбутнє молодої держави. Сьогодні Олексію Васильовичу Данилишину 90 літ. Напередодні такого поважного ювілею настав час ближче познайомити громадськість із цією цікавою, скромною, непретензійною та надзвичайно порядною особистістю якою є наш краянин.

Біографічна розвідка

   Народився Олексій Васильович 9 березня 1931 року в с. Облазниці в звичайній селянській сім’ї. Батько Олексія належав до церковного комітету, був освіченим і належно дбав про виховання сина. Водив його на зібрання до читальні «Просвіта», багато розповідав про часи Козаччини, Гетьманщини, Січове Стрілецтво та здобуття Української держави в 1918 році. У дитячій пам’яті (Олексію тоді було 7 років) добре закарбувався той день, коли у рідному селі тужливо задзвеніли церковні дзвони, сповіщаючи про наглу смерть Євгена Коновальця (23 травня 1938 року), як селяни вивісили у знак трауру чорне знамено.

   Бачачи здібності хлопця та за рекомендацією священика Якова Хом’яка батько віддав Олексія на навчання до Стрийської української гімназії.

Через усе своє життя Олексій Васильович проніс приємні, зворушливі спогади про перші роки навчання в українські гімназії. Досі сивочолий чоловік пам’ятає мудрі латинські прислів’я, із яких починав свої лекції професор латинської та української мов. Значення латинського прислів’я: «Не для школи, а для життя треба вчитися» зрозумів згодом, і воно ставало йому в пригоді не раз. Дитячу безтурботність та навчання перервала жахлива війна. Батько забрав сина із науки.

   Згодом, уже за совєтської окупації Олексій закінчив 7 класів і в 1947 році поступив у Стрийське педагогічне училище. Знався із багатьма студентами, яких виключили із училище тільки за те, що не хотіли вступити в комсомол. Вихований у зовсім інших традиціях, знаючи історію свого народу, юнак не міг ніяк зрозуміти, як вчителі, а головне навіщо, напускають на студентів більшовицький дурман, перекручуючи історичні факти, задурманюючи свідомість молоді.

  Якось, згадує Олексій Васильович, один із істориків училища Василь Сорока перестрів студента на перерві й попередив, мовляв: «Я знаю, що ти читаєш історію М. Грушевського. Але бережись, хлопче, бо можеш за це гірко поплатитись».

  У той час на теренах Жидачівщини вже активно формувалась і діяла організація «Месників». Юні підпільники поширювали серед молоді брошури націоналістичного змісту, вели просвітницьку роботу з молоддю. Завдяки своєму односельцю Йосипу Михайловичу Олексій також долучився до молодих патріотів.

    1949 року став членом підпільної молодіжної організації ОУН «Месники», провідником якої був Юрій Кремінь («Тарас»), уродженець села Буянова.Серед студентської молоді діяла організація «Олег» - легальна організація, що теж займалася поширенням націоналістичних ідей. Олексій мав доручення готувати свідомих людей, які при потребі могли стати опорою до впровадження ідеї державності.

    За розповсюдження забороненої і підпільної літератури ОУН, листівок серед студентів і викладачів за доносом зв’язкового вночі 29 червня 1950 року Олексія Данилишина арештували органи МГБ в гуртожитку м. Стрия. За дві доби було арештовано 15 осіб з Жидачівського, Стрийського районів Дрогобицької області та Букачівського і Калуського районів Івано-Франківської області. Півроку тривали допити, катування і слідство в дрогобицькій тюрмі.

14-15 грудня 1950 року відбувся судовий процес. Трибунал виніс вирок трьом особам з ОУН (з Жидачівщини Юрію Креміню та Йосипу Михайловичу). Їх присудили до розстрілу. Решту дванадцятьом дали по 25 років позбавлення волі, п’ять років позбавлення прав з конфіскацією майна за ст. 54-1 а, 54-11; 54-10; 54-8 КК УРСР.

     Після суду ще 10 місяців просидів у тюрмі, а далі етапом тюрми Києва, Харкова, Петропавловська. І лише 14 жовтня 1951 року його привезли в табір - Джезказган Карагандинської області, ГУЛАГ «Степлаг» (60 тисяч осіб). З того часу він  числився за номером раба СЕЕ-769, який був намальований чорною фарбою на п’ятьох кусках білого полотна, що були пришиті на плечах, спереду на куртці з правого боку, на рукаві лівої руки, а також на штанах і шапці.

«Об’єкти, на яких ми працювали, - закриті підземні шахти, відкриті каменоломні, кар’єри мідної руди. На них застосовували спершу сухе буріння, пил від якого осідав на легенях в’язнів - через рік силікоз легень, що лікуванню не піддається.., що означало вірну смерть. Далі жертву в паперовому мішку викидали на візок, й конячка вивозила в останню дорогу через головну браму табору й пропуск конвоїра. Той виконував останню «волю» - молотком на довгому держалі розбивав череп, а до ноги прив’язував номер раба. Останнє місце спочинку - табірний цвинтар…».- згадує п. Данилишин.

 У 1953 році за доносом сексота за підпільну працю в таборі (у захисті прав політв’язнів) його  перевели в штрафний табір п/скр 392/31, де ми лупали камінь для щебеневого заводу. Через рік в таборі Кінгір, що за 40 км від нашого табору, було придушено повстання політв’язнів. Там під гусеницями танків загинуло понад 500 чоловік, більшість із яких були жінки. У підтримку повсталих наш табір (у кількості 200 в’язнів) відмовився вийти на роботу, а через 10 днів оголосив голодування (крім хворих). Вимагали скоротити робочий день до 8 годин, зняти номери, ґрати з вікон і дверей, добивалися можливості писати листи хоч раз у місяць (замість двох у рік), дозволу бачитися з рідними, вимагали перевести всіх нас у табір загального режиму та щоб комісія із Москви переглянула наші справи.

   Через декілька днів у табірну зону ввійшли озброєні солдати у супроводі двох танків. Механізована техніка розпочала холосту стрільбу по наших бараках, повибивавши шибки вікон. За командою вигнали всіх нас на площу, наказавши лягти долілиць, заклавши руки за голову. Опору вони ніякого не чинили. Це були протест і вимоги.

  Через рік цей штрафний табір ліквідували. Всіх в’язнів розвезли по тюрмах і таборах. О. Данилишина повернули в попередній табір. У 1956 році виїзна комісія Верховного суду СРСР на місцях розглядала  справи. Багатьох було звільнено, в їх число потрапив і Олексій, але без реабілітації.

  У червні того ж року повернувся у рідне село. Проте йому відмовили у прописці. Шукаючи засобів до існування, подався на Роздільський сірчаний комбінат, де на той час вже працювало 12 тисяч чоловік. Підприємство потребувало робочих рук, тому взяли без зайвих запитань. Одержавши роботу, він зміг  прописатися у с. Берездівцях Миколаївського району, отримав паспорт. Працюючи, паралельно вчився. Закінчив 10-й клас вечірньої школи й продовжив свою освіту в Стрийському профтехучилищі, отримав спеціальність електрорадіомеханіка. Згодом закінчив технікум електрифікації та механізації сільського господарства. Довший час (13 років) пропрацював у Жидачівському районі в електромережі.

   Попри хрущовську відлигу колишні політичні в’язні все одно перебували під пильним наглядом органів КГБ. Неодноразово Олексія Васильовича викликали до військкомату, де вели з ним довгу бесіду, намагаючись схилити до того, щоб чоловік зрікся від своїх переконань і відкрито через газету чи радіо висловив зміну своїх поглядів. Та на такий зговір Олексій Данилишин не погодився.

   Про те, щоб взяти шлюб у церкві, теж не було навіть мови. Священик лише посвятив обручки молодому подружжю. В 1959 році Олексій Васильович побрався із своєю дружиною Ганною Теодорівною. Пліч-о-пліч вже 52 роки. Вона його підтримка й розрада. Разом збудували будинок, виростили, виховали й дали освіту двом синам та доньці. З 1973 до виходу на пенсію у 1991 році працював у пересувній техколоні Львівспецмонтажу. Проживає у селищі Гніздичеві.

   На зорі проголошення Української незалежності радів та вболівав за побудову молодої держави, за відродження національної пам’яті. Цьому присвятив своє подальше життя.

   По краплинах збирає історію визвольного руху на Жидачівщині. Цьому віддає весь свій вільний час та витрачає власні заощадження. У цій кропіткій роботі відвідав вже понад 100 населених пунктів, записав спогади багатьох очевидців, долаючи десятки кілометрів, відшукав та змалював понад 100 криївок, схронів. Всі ці матеріали ввійшли до третьої книги про національно-визвольну боротьбу на тернах нашого району.

     Багато написано, та імена сотні людей, так би мовити рядових воїнів, переважно через конспірацію не розкрито.  Йому протягом останніх років вдалося встановити їхні імена та прізвища. Переконаний, що якби ми не пережили тієї національно-визвольної боротьби 30-50-х років, ми б сьогодні не мали своєї держави. Так тоді ми зазнали фізичної поразки, але дух нації, вихований на історії попередніх звершень, окріпнув з новою силою. Тисячі кілометрів були охоплені силами Української Повстанської Армії. Не маючи жодного союзника, лише ліс та селянську хату, воїни УПА змогли стати силою, з якою мусів рахуватися ворог.

     Політв’язень, дослідник історії національно-визвольної боротьби, активний громадський діяч у розбудові УССД та виховання молодого покоління, автор книжок « Про що шепчуть Карпатські ліси», «Дзвони пам’яті» у двох виданнях  з доповненнями та « Повстанськими стежками Жидачівщини», публікує статті в народному часописі «Новий час», виступає на місцевому радіо.

   Член Братства ОУН, УПА,КУН, Спілки політв’язнів, член громадської організації «Дзвони пом’яті». За активну громадську діяльність, вагомий особистий внесок у реалізацію заходів щодо увічнення учасників визвольних змагань 1939-1950рр. його нагородили Христом Звитяги, дванадцятьма ювілейними  відзнаками та грамотами, шістьма подяками від Львівської крайового районного Братства ОУН-УПА, Спілки політв’язнів, а також відзнакою Президента України – ювілейною медаллю « 25 років Незалежності України»  

Данилишин О. Дзвони Пам’яті [Текст]:Видання друге, доповнене і перероблене. — Львів: Астролябія, 2007. — 449 с.

В основу книжки «Дзвони пам’яті» лягли події  і факти репресій  в одному тільки Жидачівському районі Львівської області, почерпнуті автором з власної пам’яті в’язня совєтських концтаборів, а також спогадів учасників та свідків, яких залишається все менше, та цінних архівних даних, якими автор скористався. З’ясувалося, що тільки в Жаданівському районі репресіям  було піддано понад 7000 борців за волю України із 107 населених пунктів. В районі майже немає родини, яка не зазнала б жорстокого тиску гестапівської та радянської репресивних машин.

 1850 осіб – членів ОУН і вояків УПА – полягли на полях битв за рідну Україну або

Були розстріляні окупантами впродовж 15 років. Понад 1600 осіб. Що перебували в ОУН та УПА чи допомагали їм, були заарештовані й засуджені за зловісними 54-1а та 54-11 статтями КК УРСР, запроторені в тюрми і табори. Біля 4000 осіб, включно з малими дітьми, людьми старшого і похилого віку згідно з рішеннями «Особливих нарад» НКВД СССР та МГБ СССР були насильно депортовані  в Сибір та інші віддалені місця , які радянський тоталітаризм використовував для виселення й ізоляції неугодних.

Данилишин О. Повстанськими стежками Жидачівщини. – Дрогобич: Коло, 2012. – 514с.

 У новій  книзі Олексій Данилишин намагається подати структуру ОУН І УПА, повстанські бої та терор й каральні операції радянських спецслужб, будівництво криївок і подальша їх конспірація, короткі інформації понад  2 тисячі членів УПА х 117 населених пунктів, нариси про чільних діячів визвольного руху( Миколу Лебедя, Ярослава Дякона, Дмитра Слюзара, Петра Олійника, Петра Гудзоватого та ін.)

   Цікавим розділом книги є  про підпільну молодіжну організацію  «Месники» ОУН ( членом якої був і сам  автор та в 1950 році засуджений на 25 років ), де описано боротьбу молоді за не залежність України на території Жидачівського та Дрогобицького районів Львівської області.

Важливими додатками до книги є розділи присвячені: фотографії, яких понад 250; визвольній боротьбі у спогадах і публіцистичних нарисах: мапи населених пунктів і лісових масивів, де позначено бої і криївки. 

 Данилишин О. В. Повстанськими стежками Жидачівського краю[Текст] : підрозділи, бункери, криївки, бої.. / О. В. Данилишин. – Львів: Астролябія, 2020. – 680с. 

В основу книги покладені події і факти національно-визвольної боротьби, що стосуються одного лише Жидачівського краю Львівської області. Ці матеріали автор почерпнув із власної пам'яті — як учасника визвольних змагань і в'язня радянських таборів, зі спогадів учасників і свідків тих подій, з архівних документів та інших джерел. У книзі охоплено увагою понад 2500 осіб — членів ОУН, вояків УПА та інших жертв, котрі зі зброєю в руках полягли за свободу на полі бою або ж були страчені — повішені, закатовані чи розстріляні — без суду і слідства від рук «коричневих» або «червоних» окупантів.

Вміщено 250 світлин учасників тих подій, спогади і публіцистичні нариси про визвольну боротьбу краю, про терор каральних органів, про спецпідрозділи НКВС, які під маскою служби безпеки УПА тероризували український національно-визвольний рух. На мапі населених пунктів і лісових масивів позначено понад 100 криївок і сховищ різного типу, підпільні друкарні, а також місця, де відбулося близько 100 боїв проти німецьких та російських окупантів. 

 Героїв того часу  мало залишилось, але пам’ять про них однозначно збережена в книгах завдяки Олексію Данилишину.

  О. Данилишин  через усе життя проніс у своїй душі , наче естафету від свого покоління  до теперішнього , ідею національного відродження , яку маємо продовжити ми. Продовжити не в кривавій борні, а в злагодженій, кропіткій щоденній праці. Маючи свою , вистраждану мільйонами людей державу – завдання сьогодні не продавати її , не розміняти за гроші, а розбудувати на національних засадах.

   На знанні власної історії та пошануванні її героїв маємо виховувати наше нове покоління. Виховувати так, як свого часу виховували нас наші батьки, - переконаний Олексій Васильович.

     Найбільша мрія ювіляра, щоб національно-демократичні партії нарешті об’єдналися й виступили єдиною силою у парламенті. «Інакше ми ще довго блукатимемо власною пустелею».

 

  

Список використаної літератури

 

    Данилишин О. Дзвони Пам’яті [Текст]:Видання друге, доповнене і перероблене. — Львів: Астролябія, 2007. — 449 с.

   Данилишин О. Повстанськими стежками Жидачівщини. – Дрогобич: Коло, 2012. – 514с.

  Данилишин О. В. Повстанськими стежками Жидачівського краю[Текст] : підрозділи, бункери, криївки, бої.. / О. В. Данилишин. – Львів: Астролябія, 2020. – 680с.

Франків О. Життєвий ювілей [Текст]: до 80-річчя від дня народження О. Данилишина / О. Франків// Новий час. – 2011. – 11 бер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анонс думок

 

Я в серці маю те, що не вмирає

 

 Минає 150 років  відтоді, коли народилася найбільша жінка цього світу, дочка Прометея, провісниця революційної бурі, геніальна українська поетеса, видатний мислитель, філософ, громадський та політичний діяч – Леся Українка.

     І сьогодні  з нами її дзвінко-блискуча поезія, незламна  Касандра і непохитна у своїй вірності «одержима» Міріам, непідкупний поет з «Давньої казки» і неповторна мавка з «Лісової пісні».  З нами – Лесине слово – іскриста зброя  і глибинне джерело. 

Показати особистість Лесі Українки, як чуттєвої, лагідної, неординарної натури, всебічно обдарованої особистості, надзвичайної поетеси через призму почуттів сьогоднішнього покоління зуміли учасники літературно-мистецької вітальні. Захід, присвячений 150-літтю від дня народження Лесі Українки, підготовлений учнями та вчителями Жидачівської гімназії ім. Партицького спільно із працівниками Жидачівської міської публічної бібліотеки урочисто відкрили викладачі Жидачівської мистецької школи струнний ансамбль «Kantabile».25 лютого у приміщенні бібліотеки наче вирувала барвами весна. Таку гармонійну атмосферу вітальні витворили ведучі – Ольга Прокопів, Галина Дереш, Олеся Бацик, Олена Бацик,Богдан Личко   та головна героїня свята в образі Лесі Українки  - Софія Паламар.

 Стараннями учнів гімназії ожила, заграла новими відтінками поезія, створена більше сотні років тому  . Учні, які читали поезію Лесі Українки   - Божена Пашко ,  Вероніка Романів, Тетяна Стефурак    втілювали перед глядачами уривки із драм, життєві перипетії поетеси.

     

Надзвичайно вдало зуміли передати образ маленької Лариси Косач  учні  Діана Блага та Іра Кацедан в інсценізації «Маленька Леся і бабуся».  

Один за одним перед глядачами виринали добре знайомі образи з Лесиних творів. Заново учасники літературної вітальні переживали за долю безталанного Лукаша та жертовне кохання юної Мавки. Уривки із  «Лісової пісні» відтворили   Тетяна Карвацька, Роман Репецький та Яна Ворош.

Щасливі, безтурботні хвилини радості від першого кохання, яке заглянуло в очі, посміхнулось і навіки поселилося у серці.    Чуттєво відтворили зустріч обох закоханих Лесі Косач та Сергія Мержинського учні Юліан Федоришин та Юля Возна

    У важкі години відчаю біля постелі свого коханого Леся Українка напише блискучу драму «Одержима», уривки з якої  сьогодні  звучали, як життєствердні рядки . Найкращі мелодії написані на мотиви її поезій виконали учні 7, 10-А, 5 класів гімназії під керівництвом Оксани Дахній.

     Леся Українка страшенно любила музику, бо була до неї здатна, здатна до композиторства, бо часто грала свої власні хороші імпровізації. Проникливо звучала музика і на сьогоднішньому святі у виконанні учнів Попик Василя, Іваськів Вікторії, Дахнія  Мар»яна , Софійки Підскальної.

   Надзвичайно цікавою та змістовною була розповідь про цікаві факти з життя поетеси провідного бібліотекаря    Галини Корнецької.

   Щиро дякуємо усім учасникам  всім, хто долучився до свята, присвяченого цій видатній жінці Лесі Українці  та  усім поціновувачам її творчості.

     Частіше прилучаймося до її Слова, берімо його до серця і тоді в Україні значно поменшає гірких проблем.

        Вона жива. Її безсмертна творчість, мов чарівна квітка ломикамінь, проб’є громаддя майбутніх віків і променітиме для наших нащадків так само яскраво і свіжо, як пломеніє вона сьогодні для нас.