20 листопада 2014 р.

ПАМ'ЯТЬ

20 листопада відбулося чергове засідання членів  УТОСу . Тематика   виступів постійних доповідачів – працівників центральної бібліотеки  була присвячена  річниці Голодомору.





Бібліографи центральної бібліотеки  провели інформаційно-пізнавальну годину «Свічка пам'яті » . Було розкрито тему голодомору в творчості українських письменників : Василя Барки «Жовтий князь», Уласа Самчука « Марія», Катерини Мотрич « Молитва за убієнних голодом» та інш.


 



Вкотре з трепетом для присутніх було продекламовано  тематичну  поезію . Саме голодомору  присвячено бувальщину «Подушка»  Алли Козовіти  - члена поетичного об’єднання   «Мелодія слова», що діє при ЦРБ.




Подушка    /Бувальщина/
Прокинулась удосвіта - захлипало маленьке ,
Просило циці , взяла до грудей.
А що ж воно там висмокче,бідненьке.
Сама ж уже не їла третій день.

Дивилась на прозорі ніжки ,  ручки , -
З очей запалених сльозинки не дістать –
«Нащо родила я тебе?На муки ?
Он двійко старших ще ,голодні сплять».

Їм  розломила твердую цілушку ,
Злизаза з пальців крихти , а тоді
Найменшому на личко кинула подушку –
Хай краще задихнеться , при біді.

«Прийду , вночі в садочку закопаю ,
Хай Бог приймає душечку святу.
Вже скоро й так від голоду сконає –
Несилша вже глядіть на муку ту».

Тай потягнулась на колгоспне поле ,
Хоча й не було сил іти туди ,
Та мусіла , бо там в обід давали
Шматочок хліба й миску баланди .

Хто пив її , а хто зливав у збанок .
Окрайчик – в  пазуху , до висохлих грудей ,
Бо день мине , а завтра буде ранок ,
І треба ж чимось закропить дітей .

Не йшла до гурту тітонька Килина ,
Лиш сльози капотіли на рядки…
І раптом : «Боже ж мій ! Та що ж я наробила .
Сапа важка упала в буряки .

Мов птиця ,  до селе вона летіла ,
Де й сили узялись в хвилину ту !
І на весь світ , нещасна голосила:
«Рятуй його, о Господи,рятуй!

Пречиста Діво, Матінко Господня,
Синочкові моєму поможи !
Воно ж слабеньке,змучене,голодне
Мене …мене прокляту,  накажи !»

Задихана, страшна, влетіла в хату,
Важку подушку – в кут,аж загуло!
Дитя розплющило блакитні оченята ,
І рученьки до мами простягло…

Взяла до серця тільце невагоме,
Від слабкості  стояти не могла ,
І не могла промовити ні слова,
Лиш вдячні очі в небо підвела…

А потім були радощі й печалі-
Життя іде вперед, а не назад.
Мов сиві коні, над селом промчали
С тих пір вже років,може ,з тридесят.

Летіли в вирій гуси з України,
І скинули додолу кілька пер,
А на подвір»я тітоньки Килини
Ступив стрункий, блакитноокий офіцер.

Біжить навстріч сестра , і старший братик
Найменшого здалека пізнає.
Обнялися. «А як там наша мати ?»
«Уже давно з постелі не встає.

Не хоче ні обіду, ні вечері,
На тонко уже ниточку пряде,
Лишень щохвилі погляда на двері,
Либонь, тебе, мізинчика ,ще жде».

А в хаті в матері низенькії одвірки,
Високий в хаті в матері поріг.
Щоб не забулися вклонитись дітки.
Коли додому повертаються з доріг.

«Як довго я тебе чекала,  сину,
Уже зітліло серце від розлук»
Сину, як в дитинстві ,ставши на коліна,
Чолом припав до материних рук.

В вікно постукала старенька грушка,
Осінній вітер нахилив рогіз.
Лежала в головах у матері подушка,
Що вицвіла від виплаканих сліз…

                                    

Немає коментарів:

Дописати коментар